За пів року, що я жила в Німеччині, заробила трохи більше 5 тисяч євро.

Звісно, для Європи це гроші невеликі, але я була тут з двома дітьми, тому вважаю це доброю сумою, тим паче, якщо брати по мірках наших українських зарплат. Зараз такі гроші вдома важко заробити.

Сама я родом з Чернігівщини. Але хочу сказати, що ми живемо в селі, далеко від кордону, у нас досить таки спокійно, тому я не скаржуся, особливо, бо знаю людей, в селах та містечках яких вони не можуть знаходитися вдома і змушені виїжджати в інші міста України, або за кордон.

Скажу правду, у нас відносно спокійно було, але зиму пройшли складно. Майже ніколи не було світла, хоча я живу в невеличкому селищі, але у нас його часто вимикали.

Звісно, це дуже позначається на нашому житті, на роботі, на освіті дитячій, а в мене донька і син шкільного віку.

У нас люди трохи виїжджали, але в основному на зиму до родичів в Україні, де спокійніше, де є опалення і світло вимикали рідше, щоб мати хоч навчання для дітей онлайн.

Але хто мав роботу, то більше вдома залишалися, бо зовсім складно з цим, адже копійку якусь потрібно заробляти, зараз погано залишитися без роботи, адже життя непросте.

У мене була робота, звісно, але заробляла я мало, і в чоловіка трохи врізали зарплату на той час, тому жилося непросто, але не гірше, чим людям усім в Україні, на той час.

Живемо ми з Миколою окремо від своїх батьків, хоча і мої мама й тато і свекри живуть в своїх хатах в нашому селищі також.

Мене дуже картало сумління, що поки інші люди шукають краще майбутнє для своїх дітей і їдуть за кордон, я сиджу вдома в селі і навіть не намагаюся, щось покращити в своєму житті, хоча б заради дітей, і сама шукати їм краще майбутнє в Європі.

Хоч чоловік був проти, але ми таки з дітьми поїхали, я мріяла, що їм там буде краще, поки в Україні так неспокійно, а я трохи грошей зароблю, щоб потім нам легше жилося, коли повернемося додому.

Та на чужині виявилося дуже важко, я ніколи й не думала про таке.

Діти хоч і пішли до школи, та швидко стали проситися додому, я теж скучила за рідними і близькими людьми, сумувала за Миколою.

Загалом, за кордоном дуже важко, я вам скажу. Адаптація, інші правила, зовсім інші люди зі своїми порядками. Усе не так, як вдома, про медицину мовчу.

Звісно, я трохи працювала і змогла відкласти трохи грошей.

Ми з дітьми вирішили повернутися додому в серпні, щоб в вересні піти в українську школу.

В нас вдома зібралася вся родина, були щасливі, що ми повернулися і залишаємося поряд з ними.

А я взяла, і сама не розуміючи, розповіла про гроші. Мовляв, що маю трохи заощаджень, тому хочемо сім’єю поїхати і відпочити десь в санаторій, а потім шукатиму роботу, адже гроші всі витрачати не планую, має щось же залишитися на майбутнє, щоб ми були спокійні з чоловіком, що маємо якусь суму грошей, про всяк випадок.

Після цього нам родичі стали телефонувати одне перед одним, то одному потрібно холодильник купити, бо старий зламався – позичте, згодом віддамо, зараз такої суми немає. У когось паркан звалився, потрібно відремонтувати, в когось діти в школу в вересні йдуть, одяг потрібно купити – виручайте, з зарплати віддамо.

Навіть моя рідна мама стала гроші просити на ремонт у вітальні, мовляв шпалери старі, поцвіли, і вікна потрібно старі дерев’яні на пластикові змінити.

Я пояснюю їй, що ми гроші витрачати не хочемо, тримаємо заощадження, про всяк випадок, але мама каже, що в санаторій ми їдемо, от і її мусимо виручити, з пенсії віддаватиме. Але ж яка у неї пенсія та?

Загалом, стала я всім відмовляти і вони образилися на мене, вже не так добре ставляться, як раніше, спілкуватися не хочуть.

Мама образилася, мушу дати їй гроші. Але що не так? Хіба я не маю права гроші для себе тримати у такий важкий в Україні час?

КІНЕЦЬ.