Приїхавши до Москви плацкартним поїздом, я несподівано для себе опинився у цікавій ситуації. В одному купе зі мною була жінка, яка прагнула здаватися молодшою за свої роки, одягнена в коротку спідницю, і мати з дитиною.

Кокетлива усмішка жінки видала її намір помінятися місцями.

Незважаючи на її тактику, я залишався непохитним, не бажаючи, щоб мене зігнали з місця, вказаного на моєму квитку. Я втомився і хотів відпочити.

Однак моя супутниця не виявила жодного наміру звільнити місце, яке вона явно вважала своїм.

Зрештою, я озвучив свою потребу у відпочинку. У відповідь вона послалася на лицарський принцип, натякнувши, що її одяг не дозволяє їй піднятися на верхнє ліжко.

Не злякавшись, я нагадав їй про наші квитки, маючи на увазі, що її вибір гардеробу – не моя проблема.Вона відреагувала з обуренням, в той час, як пасажир-чоловік, що розташувався на сусідньому ліжку, здавалося, насолоджувався видовищем її підйому на верхнє ліжко.

Я припустив, що міні-спідниця нашої сусідки була стратегічним вибором, спрямованим на отримання бажаного нижнього ліжка, але цього разу цей прийом не вдався.

Я вважаю, що купівля квитка дає право займати тільки зазначене місце. Я поступлюся своїм місцем тим, хто дійсно цього потребує: інвалідам, пенсіонерам або матерям з маленькими дітьми.

На жаль чи на щастя, моя супутниця, не підходила під жодну з цих категорій.

КІНЕЦЬ.