З Іваном ми познайомилися майже 25 років тому. А вже десь через рік відсвяткували наше весілля.

Потім пішли у нас діти. Спочатку синочок з’явився на світ, а через два роки – донечка.

Тоді була щиро закохана в свого чоловіка, багато чого не помічала, звісно, навколо себе, словам подруг та близьких про чоловіка не вірила, думала це вони від заздрощів наклепи зводять, мовляв, що він людина не дуже надійна, недобра, вірила в усьому лише йому.

Наче й непогано ми жили.

Але, досить таки часто Іван зовсім не радився зі мною, з нашими планами, просто тому, що у нього раптом з’являлися свої плани, які були йому завжди цікавіші і важливіші, ніж мої чи навіть наші спільні.

Мій чоловік спокійно міг по дорозі додому заскочити на хвилинку до приятеля, залишивши мене одну в автомобілі.

Я чекала його по дві години, а потім з’ясовувалося, що він до якоїсь жінки на чайок з тортиком заходив.

Згодом чоловік навіть перестав мене вітати з днем ​​народження, з днем закоханих, про нашу річницю взагалі забув, наче це й не свято якесь особливе.

Коли я на нього ображалася, говорив, що в їхній родині це не було прийнято або що грошей на подарунки нема. Хоча я і діти, не дивлячись ні на що, завжди вітали його, з усіма святами.

Характер у чоловіка мого зовсім не простий.

Він міг через якусь дрібницю почати сперечатися зі мною. Коли заспокоювався, навіть жодного разу не вибачився. Вважав завжди, що він правий, і це нормально, коли вдома всі рішення приймає чоловік, мовляв, так і має бути, бо в його родині так було.

Звичайно, я дуже довго чекала та сподівалася, що чоловік зміниться.

З віком я зрозуміла, що нічого не змінюється, а, навпаки – лише посилюється.

Чоловік приніс мені стільки проблем, що від моєї юнацької закоханості нічого не залишилося. Навіть поваги до нього, на жаль.

Я навіть у сні не могла подумати, що колись доведеться розлучитися з Іваном, вважала, що наш шлюб на все життя.

Складно було зважитися, але я сама пішла від чоловіка.

Не хочу навіть бачити його більше, думати про нього, згадувати про його вчинки. Працюю, займаюся своїми хобі, спілкуюся з дітьми і внуками, часто ходжу на культурні заходи, стала спокійнішою.

Зараз почала ходити на фітнес, трохи схудла, почала робити гарні зачіски, відвідувати салони краси.

І тут Іван став часто телефонувати мені, говорив, що я йому дуже потрібна, що кохає тільки мене, став проявляти турботу, увагу, запрошувати кудись сходити разом. Але мені все це стало байдуже.

Я більше ніколи не зможу повірити цій людині.

Найприкріше, що він усю родину проти мене налаштував. Родичі усі мені вже телефонують. Свекри кажуть, що я зовсім невдячна людина, адже сама залишила чоловіка.

Мати Івана говорить, що якби я пішла через зраду, то вона б мене зрозуміла, але у неї син хороший, з іншою не зустрічався, а я сама залишила його.

Родичі кажуть тепер, що я сама винна, що розвалила сім’ю, не думала про дитину.

Але чи варто жити з чоловіком, якщо немає зради, але він зовсім не цікавиться тобою?

КІНЕЦЬ.