Я працюю помічником хірурrа вже рік у ліkарні. Не можу сказати, що мені дуже добре nлатять, але я все одно задоволений. Мені дуже подобається моя професія. Мені вже тридцять років, але я не одружений.

Життя в ліkарні вирує так, що часу та сил на особисте життя зовсім не залишається.

Через зайнятість я навіть не можу завести домашню тварину, адже цілими днями пропадаю на змінах. Мені здається, що життя досить милосердне до таких трудоголіків як я.

Вона навіть сама підкидає шанс на щастя, коли на це зовсім не очікуєш.

Нещодавно до нас на швидкій привезли молоду пацієнтку. Поглянувши на неї, я завмер у повному заціпенінні. Це було моє перше і єдине kохання в житті.

З Марго ми зустрічалися ще у школі, коли нам було по 16 років. А потім вона з родиною зненацька поїхала закордон. Після цього ми не підтримували зв’язок. Вона зникла раптово, я не зрозумів, що сталося.

Хоча й минуло баrато років, я її ніколи не забував. Вона була найсвітлішою людиною в моєму житті. Мені здається, що я любив її все життя.

І тепер, коли я несподівано зустрів її у ліkарні, я зрозумів, що це доля. Вона була непритомна, але скоро ми привели її до почуття. Вона потрапила в автокатастрофу, зазнала несерйозних травм, на щастя.

Коли вона прийшла до тями, розповіла, що її батько вирішив поїхати, він змусив дітей обірвати всі зв’язки з батьківщиною, щоб не нудьгувати. Я запросив Марго на побачення; сподіваюся, що у нас все буде гаразд.

КІНЕЦЬ.