Батьки завжди жили лише для себе. Не скажеш, що це погано. Це просто факт. Класі у восьмому Христина з цим змирилася. Вона прийняла, що так і має бути. І теж почала розраховувати тільки на себе.

Вже не намагалася просити батьків про допомогу. Хоча їй так хотілося, щоб вони приділяли їй увагу.

Але тільки бабуся, коли приїжджала, спілкувалася з Христиною багато годин, а потім тихенько заходила до кімнати дівчинки і клала на стіл гроші.

-Бабусю, не треба, у мене все є.

-Бери-бери, твої мама з татом не так часто тобі щось купують. Я знаю… Бери. Купиш собі щось.

Мабуть, тато був схожий не на свою маму, а свого батька. Тобто, на дідуся Христини. Саме дідусь так байдуже до всього ставився, от тато й став таким. З мамою вони у цьому ідеально підходили одне одному. Їх нічого не цікавило. Навіть донька. Нічого, окрім якоїсь вигоди.

Якщо з’являлася можливість щось безкоштовно отримати, батьки одразу ж вирушали туди. Без питань.

Мама з татом навіть не знали, куди Христина збирається вступати вчитися. Та й не цікавилися цим, якщо чесно.

-Ти ж у гуртожитку житимеш?

-Ну так.

-Добре.

І вся розмова. А який університет – це для них не так важливо. Головне, що не доведеться винаймати для Христини квартиру. Вони б і не стали, звичайно, але все одно так спокійніше.

-Ну, удачі, – сказали, проводжаючи її.

Потім вони зустрічалися дуже рідко.

-Ліворуч, чи праворуч? Куди? – запитувала Христина, очікуючи почути від подруги відповідь.

-Поки що прямо.

-А потім?

-Потім скажу.

-Ти завжди так.

Дорога здавалася знайомою, але Христина стільки років тут не була, що вже важко могла згадати, куди їхати. Та й раніше тато був за кермом, вона лише розглядала дерева та поля.

-Ось за тим поворотом… – сказала подруга, дивлячись на карту в телефоні.

-Вже бачу. Впізнала.

-Гарне село у вас, – додала Зіна.

-Бабуся завжди любила свій будинок і це село. Воно рідне. Понад сімдесят років тут прожила…

-Ого…

-Приїхали. Ось цей будинок.

Будиночок потребував ремонту. Вже п’ять років тут ніхто не жив.

-Ти певна, що його хтось хоче купити? – З недовірою запитала Зіна. Будиночок не був особливо гарним.

-Стільки часу ж пройшло, – відповіла Христина, пояснюючи, чому він так виглядає. Коли вона приїжджала сюди в дитинстві, то все було набагато красивіше та яскравіше. Час. У цьому вся справа.

-Бабуся хоче переїхати до нас, – повідомила мама телефоном. Нібито, випадково.

-А ви? – уточнила Христина.

На той час вона вже жила не в гуртожитку. Вона отримала диплом, влаштувалася на роботу та взяла іпотеку.

-А ми не хочемо.

-Чому? – Христина здогадувалась, що так буде.

-Нам удвох нормально.

Христину вдома не чекали, зрозуміло. Вона приїжджала раз на рік. І батькам це подобалось. Вони й не приховували.

-А як же бабуся?

-Вона сама щось придумає.

Батько теж не хотів. Христина посиділа, трохи подумала і вирішила – бабусю вона запросить до себе.

Дві кімнати. Їм вистачить. З усієї сім’ї лише бабуся й цікавилася, як справи у Христини, як вона живе, де працює.

-Мамо, ти пам’ятаєш, де я працюю? – раптом захотілося запитати Христині.

-Навіщо мені ця інформація?

Нічого нового…

Так бабуся і Христина стали жити разом. Було видно, що бабуся сумує через те, що рідний син не запросив її до себе. Але Христя знала своїх батьків – вони турбуються лише про себе. Не про інших.

-Ти тут можеш робити все, що захочеш. Мені просто на роботу пора.

Бабуся посміхнулася.

-Звичайно, Христиночко.

Увечері, коли Христина поверталася з роботи, її зустрічала бабуся Надя та кілька страв, які вона приготувала. Кожен день.

-Не треба було, – говорила Христина. Цю ж фразу вона говорила і в дитинстві, коли бабуся приносила гроші.

-Чим ще мені займатися? Ти втомлюєшся на роботі, а я тут допомагаю.

Загалом усе у них було добре.

-Слухай, – сказала якось бабуся. – Зараз ми з тобою поїдемо у важливій справи. Поїдемо і запишемо мій дім із ділянкою на тебе. Давно пора було це зробити. Звичайно, за один раз, мабуть, не вийде, але постараємось щось зробити.

-Ні, почекай, я ж не заради цього…

-Знаю. Це я вирішила. Твій тато за цілий рік навіть не подзвонив мені жодного разу. Тобі хоч іноді дзвонить?

-Буває… Ніби минулого місяця дзвонив, – відповіла Христина.

-Саме так. Вони вирішили, що ти з усім впораєшся. Якщо ти мені допомагаєш, то тобі й дім. Це справедливо. Ти все купуєш. Від продуктів до зимового одягу. Я навіть пенсію не встигаю витратити, бо ти платиш за все. Возиш мене машиною, куди треба. Ти стільки всього робиш.

Христина і Зіна вийшли з машини, щоб пройти до будинку.

-Будинок не дуже дорогий, мабуть, – припустила Зіна.

-Будинок – ні, а ось ділянка тут дуже дорого коштує…

-Ось про це я не подумала.

Бабусі вже нема. Христина довго не могла звикнути до того, що вдома так тихо та порожньо. Спадок отримала, ось тепер приїхала подивитись, що і як.

Жити в цьому будинку вона, звичайно, не могла, у неї робота в місті, але з продажу такої ділянки вона могла б виплатити свою іпотеку…

-Давай зайдемо, – сказала Христина, показуючи на будинок.

Все, що потрібно, вони подивилися.

-Мені, напевно, час, – Зіна показала свій годинник. Майже сьома вечора.

-Зараз поїдемо.

До ділянки під’їжджала якась машина. Щойно машина наблизилася, Христина здивовано впізнала своїх батьків. Декілька років вони не зустрічалися взагалі, тільки іноді говорили телефоном. Машина нова. Христина навіть не знала, що вони її купил…

-Привіт, – з машини вийшла мама. – Давно не бачились. Не знала, що ти теж поїдеш сюди.

-Та от, – відповіла Христина. – Приїхала у справах…

-І ми, – відповіла мати і по хазяйські глянула на будиночок.

-Я думав, що ти захочеш подивитися на те місце, де колись жила бабуся, але думав, що приїдеш на кілька тижнів раніше, – сказав тато.

-Як змогла. Спочатку думала, що робити, але зараз зрозуміла – продаватиму! – відповіла Христина

-Як це ти продаватимеш? – мама здивовано дивилася на дочку.

-Ну як. Отак – візьму і продам.

-Та не хвилюйся, ми самі впораємося, – сказав тато.

-Аа. Ви не знаєте нічого, так? – запитала Христина.

-Ну а звідки взагалі їм про таке знати? – вже подумала вона. Не розмовляли з бабусею кілька років.

-Бабуся відписала хату мені, – швидко сказала Христя.
Потім була довга розмова, сварка… А закінчилося все тим, що батьки заявили в один голос:

-У нас більше немає дочки!

І поїхали на своїй новій машині…

-Не засмучуйся, – почала Зіна, коли вони вже поверталися до міста.

-Я й не засмучуюся. Нічого іншого я й не очікувала, – відпола їй Христина і заплакала…