Олег Михайлович зібрався вийти на подвірʼя, щоб нагодувати в сараї поросяток, як раптом задзвенів його телефон.

Дзвонив син Петро. Олег Михайлович взяв слухавку.

Олена Іванівна, його дружина напружилася і почала прислухатися до розмови.

– Привіт тобі від Петра, – поклавши слухавку, сказав старий. – Син наш придумав тут дещо…

– Господи, що ж там вже таке сталося?! – сплеснула руками Олена Іванівна.

– Та нічого такого, – відповів чоловік. – Гості у на будуть.

– Які ще гості? – Олена Іванівна дивилася на чоловіка не розуміючи, що відбувається.

– Збираються Петро з дружиною та донькою на море, а двійнят Віктора й Макара привезуть нам.

Спочатку хлопців привезуть нам, а потім вони на море поїдуть із Юлею та Полінкою.

Запитував, згодні ми чи ні, впораємося з онуками чи ні. А чого ж не впоратися? Впораємося. Я сказав, щоб віз до нас їх. Ми ж з тобою звиклі. Сьогодні й привезе син онуків.

– Господи, звичайно впораємося! Хлопці, мабуть, підросли, нині до школи в перший клас, – раділа Олена Іванівна. – Чи налагодилося все у Петра з Юлею, щось останнім часом у них у родині труднощі, немов чорна кішка між ними пробігла? Я вже хвилювалася, чи не розбіглися б, троє дітей – це не жарт.

– Та ну тебе, теж мені хвилювалася вона, все в них добре. Петро наш – чоловік, що треба і будь-яку ситуацію розкладе по поличках. Два тижні хлопаки на нас будуть, а там син із Юлею та Полінкою повернуться і одразу до нас у село.

– І нащо ці моря здалися їм? Он у нас як добре, повітря чисте, тиша. Хлюпайся скільки хочеться в річці. Гроші зайві завелися, чи що? – бурчала Олена Іванівна, замішуючи тісто.

Вона знала, її пироги подобаються дітям, та й син теж до них був небайдужий.

– Петро каже, що з міста всі на море їздять. Та й Полінка дуже хоче позасмагати. Внучка наша відмінниця, наче їй нагорода за п’ятірки, море це. Та й нехай засмагають, зате на весь серпень до нас, розповідав дід.

У Олени Іванівни пироги вже були готові, вона часто підходила до хвіртки і вдивлялася в далечінь, чи не їде машина Петра.

Нарешті біля воріт зупинилася машина, онуки вискочили назустріч бабусі з дідом.

Онуки радісно обійняли бабусю і дідуся.

– Бабусю, привіт, а пиріжки із зеленою цибулею та яйцями є? – одночасно питали онуки.

Обидва онуки підросли за пів року, з Різдва не бачилися. Обоє чорноокі, схожі на батька. Петро теж вийшов з машини з двома повними пакетами продуктів у руках і дістав велику сумку з речами дітлахів.

– Привіт, мамо, привіт тату, – обійняв він їх, поставивши речі на землю. – Не гнівайтесь, що хлопак вам залишаю. Дорогувато одразу всім їхати, а донька заробила на відпочинок. Ще взимку домовлялися з нею, одні п’ятірки в неї, закінчила сьомий клас. На наступний рік може і всі зберемося, можемо й вас прихопити, – сміявся син.

– Та які нам моря. Хату не залишимо, он дах треба полагодити, — казав дід Олег, киваючи у бік будинку.

– Зробимо тату, полагодимо. Не хвилюйся, приїду купимо шифер. А ти доставку організуй і цвяхи підготуй. Макар з Віктором тобі допоможуть. Інструменти за віком їм купив, там у машині – лопатки, граблі та лійки. Поки мене не буде, ти батьку керуй хлопцями. Привчай до праці. На риболовлю поведи їх, покажи, як вудки налаштовувати, та що я тобі кажу, сам знаєш, мене виростив.

Так, і плавати їх навчи, Макар ще плаває, а Віктор поганенько.

Наступного дня ближче до обіду Петро поїхав додому. Через день вони мали їхати.

Олена Іванівна не даремно переживала за їхню родину.

Юлія два роки поспіль виїжджала відпочивати із подругою в Болгарію, залишивши дітей на Петра.

Він з дітьми гостював у селі.

– Не годиться одну дружину відпускати на море, це що у вас за сімейне життя? Ти з дітьми тут, а дружина там у Болгарії. Яка б не була дружина, але може щось і виробити… – виказував Михайло синові.

Петро і сам розумів, але дружина наполягала, дуже їй хотілося в Болгарію з подругою. Одного разу він випадково підслухав розмову дружини по телефону з якимсь чоловіком.

Ім’я його було не українське. Петро одразу ж висловив невдоволення.

– Юлю, це що за мужик та ще й з таким ім’ям. І чому він тобі дзвонить? Я так розумію ти з ним відпочивала там?

– Та ти що?! Чи не довіряєш мені, своїй дружині? Петре, ти ображаєш мене. Це знайомий подруги, він питав про неї, чогось вона йому не відповідає на дзвінки…

…Юлія образилась на чоловіка. Хоч і зрадила вона йому там у Болгарії, але чоловік про це ніколи не дізнається…

Цей іноземець її знову запрошує, обіцяє золоті гори.

Звичайно красень і грішми розкидався він, але… У неї троє дітей і чоловік, а якщо Петро дізнається, то покине її.

Та й трохи боязко довіритись тому знайомому.

Але все одно вона вирішила образитись на чоловіка, як це так, він не довіряє своїй дружині? Звичайно совість її трохи турбувала, але зовсім трохи.

Але чоловік ніколи не дізнається про її провину, ні за що не зізнається вона йому.

Все-таки дорожить вона своєю родиною.

Петро теж приховав недовіру, Юлія це відчувала. Так і ображалися вони в душі один на одного місяців зо два, не висловлюючи невдоволення.

Але на Різдво вони помирилися, і знову їхні стосунки були хорошими. Петро взагалі був завжди чудовим чоловіком і батьком. Мабуть, Юлія, як кажуть, «з жиру бісилася». Але все-таки для себе вона вирішила, що чоловік – це чоловік, і в Болгарію без нього більше не поїде та й він буде проти.

…Макарчик з Віктором хвостиками ходили за дідом з ранку до вечора, в хлів, на город, корову разом зустрічали зі стада. Односельці посміхалися, вітаючи Олега Михайловича:

– Ого, в тебе побільшало мешканців, довірили тобі онуків!

– Так, привіз Петро помічників, – гордо відповів дід. – А скоро вони й самі завітають, з онукою на море вирушили, засмагати.

Онуки завітали й на річку, спекотно, сільські діти всі там хлюпаються. На річці на прогрітому мілководді хлюпаються діти, дід показав онукам, як треба плавати, а сам присів у тіні неподалік з вудкою. Він знав, що тут мілко…

…Минуло два тижні, приїхали в село Петро із дружиною та донькою. Олена Іванівна не натішиться, що приїхала її улюблениця – онука Поліна, красуня та помічниця.

– Полінко, ну і засмагла ти, – дивувалася Олена Іванівна. – І ти Юлю, теж, а Петро, так той взагалі.

Купив Петро шифер і накрили з дідом дах. Підправили паркан, наприкінці городу майже завалився, жердини прогнили. Онуки допомагали, подавали цвяхи, молоток, пилку, і поважно спостерігали за чоловічою роботою, в яку теж вносили свій внесок.

– Молодці, хлопці, звикайте до чоловічої роботи, – підбадьорював їх батько. – Звикайте до життя на землі. Стане в нагоді.

А хлопці старалися. Петро із Юлією спали на сіні, дуже їм там подобалося.

Бабуся Олена Іванівна годувала їх сільською справжньою їжею, варила юшку з риби, яку наловили Петро з хлопчиками, пили з криниці прохолодну і кришталеву воду.

А Віктор з Макаром і Поліна до кінця літа підросли, підтяглися. Онуки впевнено плавали, як ті рибки у воді, бігали босоніж.

Але наближався кінець серпня, настав час повертатися до міста, скоро до школи. У Петра та Юлії відпустка теж добігала кінця, повертатися в місто не хотілося, їхали від бабусі з дідом неохоче.

Наступного року не вдалося їм поїхати всім разом на море.

Тому що повітря особливе в селі і ночі прохолодні на запашних травах зробили свою справу, допомогли Юлії завагітніти.

Народила вона ще одну доньку-красуню.

А кращого подарунка чоловікові, своїм дітям та бабі з дідом, годі й придумати…