У під’їзді старого триповерхового будинку на другому поверсі жила самотня жінка похилого віку.

Звали її Ольга Іванівна.

Свого часу її, зовсім молоденьку, чоловік Борис Микитович із села привіз.

Молоді вони були зовсім. Він у цьому селі механізатором працював. Там і закохався у дзвінкоголосу співачку Олю. І незабаром вони одружилися.

Повернулися до міста. Борис на завод пішов, а Оля в педагогічне училище вступила, вивчилася на вчительку початкових класів. Діток вона дуже любила, вони її теж. Тому працювала із задоволенням.

Через рік завод виділив Борису житло у старому фонді, де у Олі з Борисом народився довгоочікуваний синок Віктор.

І молода сім’я перебралася в новий будинок, цей, триповерховий, в якому Ольга Іванівна і живе досі.

Сина Віктора вони з чоловіком виростили, вивчили. Хлопець виріс цілком самостійним, але у рідному місті залишатися не захотів.

Знайшов собі хорошу роботу й залишив батьківський дім.

Через рік він приїхав у гості вже з дружиною Вірою. Невістка батькам сподобалася. Ввічлива, симпатична. Але з характером. Було видно, що Віктор прислухається до кожного її слова.

А ще через кілька років і донька у них народилася, Юлечка. Бабуся зібралася і бавити малу вирушила.

Віра прийняла свекруху з радістю, вони не сварилися, вживалися. Мабуть тому що Ольга Іванівна просто вміла підлаштуватися.

Заради рідної внучки, щоб бути з нею поряд, мовчала, у господарство особливо не вникала, робила вдома тільки те, що Віра просила.

Але потім все ж таки повернулася додому. Адже чоловіка теж одного не кинеш.

Юля підростала, бабуся їздила у гості. А як дівчинка в школу пішла, то її почали привозити до них із дідом на канікули.

Ото радості було старим! Дівчинка була помічницею. І в магазин збігає, і прибрати бабусі допоможе, і приготувати. Подружки у неї на подвір’ї з’явилися, дівчатка з їхнього ж будинку.

Бувало, напече Ольга Іванівна млинців, а дівчата вже тут! Вона пригощає їх. І скільки радості в домі!

Дівочий сміх, розмови! Вона їх щебетушками називала. І чекала канікули внучки, особливо коли на пенсію вийшла.

Юля вже підросла, студенткою стала, але бабусю з дідом не забувала.

Та сталося нещастя – не стало Бориса Микитовича. Після поминок Ольга Іванівна одна залишилася.

Влітку до неї знову приїхали всім сімейством син, невістка і Юля, щоб підтримати, допомогти з горем впоратися, пам’ятник батькові замовити.

Та згодом батьки повернулися додому, а Юля залишилася.

Студентські канікули ще не скінчилися. І бабусі яка втіха!

Так само приходили в гості подружки, та й хлопці з’явилися в їхній компанії. Ольга Іванівна вітала всіх. Як і раніше, пригощала млинцями, пиріжками.

Хороші хлопці. Вони їй усі полички полагодили і поводилися культурно.

Не шуміли дуже, посміються іноді, поговорять і гуляти вирушають.

А тут раптом дзвонить їй Віра і каже:

– Я, коли виїжджала, поспіхом обручку свою золоту забула і ланцюжок. Вони в комоді у верхній шухляді лежать, в оксамитовій коробочці. Ти тоді Юлі віддай, хай привезе, гаразд?

Ольга Іванівна погодилася. Про каблучку цю вона знала, золота, масивна з червоним довгастим рубіном. Вітя дружині на десятиліття весілля подарунок зробив.

Підійшла вона до комоду, відкрила верхню шухляду застигла від побаченого…

Ніякої коробочки там не було, як і золотих прикрас! Вирішила жінка Юлю почекати, можливо вона забрала вже і переклала кудись. Але Юля уявлення не мала про цю коробочку і про те, що мати забула обручку з ланцюжком.

– А куди ж вона поділася, ця коробочка? – здивовано спитала бабуся.

Але Юля тільки плечима знизала. А потім раптом і каже:

– Ти що, думаєш золото взяв хтось? Хтось із моїх друзів думаєш, так?

Ольга Іванівна розгубилася. Нікого конкретно вона не підозрювала, звісно. Але ж коробочка зникла! Юля не брала, сама вона теж її навіть не бачила. Але хтось все ж таки взяв дорогі речі. І що тепер робити?

Не спала всю ніч нещасна жінка. З самого ранку весь комод передивилася, мало що, може переклали самі і забули.

Потім і всі тумбочки, і шафу. Але коробочку так і не знайшла. Довелося дзвонити невістці. Пояснювати про зникнення.

Скільки ж було сліз, скільки обурення!

– У вас там вічно як прохідний двір! Всіх вітаєте, а народ різний є. Молодь особливо. Ось і результат! Як хочете, а каблучку знайдіть обидві! Розбирайтесь тепер зі своїми гостями! Це хтось із них.

Розбиралася Юля чи ні, от тільки ходити до них молодь перестала. А невдовзі онука додому почала збиратися. Насамкінець сказала бабусі ображено:

– У мене всі друзі порядні! До тебе теж, баба Оля, сусідки приходили, і не раз. Чому ти у них не спитаєш?

Ні, не питала вона у сусідок, знала кожну не один десяток років.

Так і залишився цей випадок загадковим: хто взяв і коли так і не дізналися. Тепер і не домогтися правди.

…Наступного року Юля отримала диплом, влаштувалася на роботу і до бабусі не зібралася. Часто телефонував син Віктор, іноді Юля, а Віра вся в образах на свекруху була. Не вгледіла вона за її добром.

Подруга Ольги Іванівни намагалася її відвідувати частіше. Прийде увечері, сидить у неї. Сама теж овдовіла, розуміє, як це важко, зовсім одній залишитися, та ще й з таким тягарем на душі.

Нещасна жінка поділилася з нею, розповіла про зникнення. Як погано вийшло, хтось взяв дорогу річ, а вона ні на кого не може подумати!

Заспокоювала її подруга. Тепер все одно вже не знайти цієї каблучки, нема чого себе зводити. Не збідніють, мовляв.

– Так подарунок це, і прикмета погана обручку чоловіка загубити, – продовжувала журитися Ольга Іванівна.

Помічала подруга, як вона картає себе. Погано їсть, мало спить, стала на здоров’я скаржитися.

А взимку взагалі злягла. Ледве ходити стала. Син приїжджав один раз, із лікарями говорив. До себе кликав. А вона відмовилась. Напевно, через Віру та її образи. І як недобре було на душі!

І навесні бідної жінки не стало. Син із сім’єю приїхав, пишні поминки організував. На поминки сусідів Ольги Іванівни покликав.

Ось тут її подруга й побачила на пальці Віри масивну каблучку з рубіном…

…Серце зайшлося у літньої жінки, а як спитати, не знає.

Пам’ятала вона, як нещасна Ольга Іванівна знемагала, переживала, ночей не досипала через цю каблучку. Тому вибрала хвилину, коли мати й дочка вдвох були, підійшла і запитала:

– Так знайшлася все ж таки ваша каблучка?

– Звідки вона знайшлася?! – трохи обурено запитала Віра.

– Це інша каблучка, – сказала Юля. – Тато мамі схожу купив замість зниклого. Адже хто взяв так і не знайшли.

І при цьому зиркнула на бабусину подругу.

– Так, мій чоловік купив мені іншу каблучку, для нього це не велика витрата. Просто того шкода було, пам’ятний подарунок все ж таки, тому я й обурилася.

Жінка не стала більше чіплятися з розпитуваннями. Але хотілося плакати від жалю до нещасної Ольги Іванівни, яка весь цей час вважала себе винною, що не догледіла, як з її дому зникла така дорога річ.

Квартиру свою Ольга Іванівна заповіла онучці. Сімейство поки що не вирішило, що з нею робити. Відійти від горя треба спочатку, а потім уже вирішувати: здати її в оренду, чи продати. Юля навряд чи сюди жити приїде.

Перед тим, як поїхати додому, вони почали розбиратися в шафах, у комоді. У ньому зберігалися альбоми з фотографіями. Коробки з листами та листівками від онуки. А на дні однієї з шухляд виявили два конверти з грошима.

Невеликі то були гроші. Але на кожному з них напис. На одному написано «На їжу та комуналку», а на другому «Вірі на обручку»…

Нещасна жінка, яка завжди відмовлялася від допомоги сина, зі своєї мізерної пенсії примудрялася відкладати невістці на обручку, щоб загладити свою неіснуючу провину перед нею…

Плакав на кухні її син Віктор, його заспокоювала Юля…

А Віра сиділа в кімнати на дивані, і соромно було їй за те, що вона так поставилася до літньої жінки, своєї свекрухи, яка завжди добре ставилася до неї, любила онучку.

А вона через втрачену каблучку перестала з нею спілкуватися, показала характер.

То був урок. Тільки ось Ольги Іванівни більше немає, ні в кого пробачення попросити, ні перед ким провину загладити.

І чи вартувало воно того? Настав її час картати себе. Віра зняла з пальця обручку, прибрала кудись подалі, а свекрусі замовила величезний вінок із написом:

«Від Віри. Вибач мені, мамо…».

КІНЕЦЬ.