Обмінявшись чемними привітаннями, ми першу годину шляху провели в мовчанні, дивлячись на мальовничі пейзажі Прикарпаття. Тут моїй сусідці прийшло повідомлення, вона кілька хвилин листувалась, а потім стала занадто часто зітхати. Подумавши, що їй важко дихати, я запитала, як вона почувається.

Марія Михайлівна у відповідь заперечливо похитала головою і зітхнула ще глибше:

— Фізично почуваюся нормально. Душно, спекотно, але це перед грозою. Потім стане прохолодніше та свіжіше. Мені морально тяжко. Донька написала, що приїхала до нас додому. Допоможе батькові прибратися до мого приїзду та щось приготувати на завтра.

— То це ж чудово! Повернетеся в чистий будинок і зможете добре відпочити з дороги.

— Тому й важко, що треба було б радіти, а я завжди мучаюся через Русині візити, — розплакалася супутниця. — Не подумайте поганого, я дуже люблю Руслану, вона у нас одна. І гарна, дбайлива. Це ж Руся путівку мені подарувала… Але кожен її приїзд стає кошмаром для мене, варто лишень зачинити двері за нею…

— То ви сумуєте за донькою? — співчутливо припустила я, навіть не здогадуючись про справжній жах у родині Марії Михайлівни…

— Та якби ви тільки знали, як мені хочеться, скучивши, покликати Русю додому! А я боюсь її візитів… Руслана, знаю, хоче захистити мене. От вона й соромить батька, що він не працює, мені не допомагає, випивати став… Повірте, Костя не завжди був таким. Він від туги, від безвиході почав пити. Роботи не стало, а іншої не може знайти. Скрізь бажають молодших, а йому до пенсії кілька років залишилося. Руся пропонувала в охоронну службу влаштувати — так чоловік проти, не хоче нічних змін.

– Давно так? — питаю.

— Понад два роки… Ось дочка до нас приїжджає, докоряє йому, а він при ній мовчить. Лише вона їде, Костя за пляшку, а потім скандалить. Кілька разів навіть руку на мене підняв …

Тут я не стрималася:

— Чому ж ви терпите це неподобство?

— А як йому на старості? На допомогу не прожити. Та й мені будь-яка, а все ж таки є допомога: то траву у дворі викосить, насос для води до морозів зніме, навесні поставить, а то й що відремонтує… От і мовчу, терплю… Не скажу дочці, мовляв, не приїжджай більше. І Костю не виставлю…

“Так, бувають же історії!” — думала я… І уявила бідолашну Марію більярдною кулею на зеленому сукні величезного столу. Куля, ударена києм у твердій руці гравця, слухняно котиться до лузи і падає у сітку. Чи зможе вона вибратися з пастки без допомоги гравця? Так ні ж! То чому Марія перетворилася на кулю? Так, прихильність до агресивного чоловіка і перетворила її чи не на іграшку… А потім подумала, що це вже й не прихильність, а залежність від кривдника.

Їй здається, що, змирившись із проявами жорстокого поводження чоловіка, вона зможе заслужити в нього краще ставлення до себе? Чому вона намагається виправдати мерзенну поведінку чоловіка? Чому вважає причиною власних страждань доньку, яка прагне — нехай і невміло — захистити маму від батьківського гніву? Чи не стокгольмський синдром це?

Я не суджу ні чоловіка, ні її позицію у цій ситуації. Хочу і хотіла, щоб, висловившись, жінка просто відчула, що вона не одна, що якщо знайшлася уважна слухачка, то знайдеться і шлях до зміни відносин, що ранять… І, попросивши у сусідки її контакти, пообіцяла зв’язати з фахівцем, який, сподіваюся, зможе їй допомогти, якщо вона забажає. Марія Михайлівна несміливо погодилася порадитись із психотерапевтом. Але чи звернеться?

А як ти думаєш, чи можна подолати чи «підправити» таку нездорову привʼязаність до людини?

Я вчитель, і раптово закохався в свою ученицю. Коли вона закінчила школу, досягла повноліття, я зізнався їй у почуттях. Спочатку вона мене відкинула, але я не здавався. Минув час. Ми

Пишу і плачу. Хіба таке може бути взагалі? Скільки болю вже принесла ця війна, але мої батьки вирішили мені ще додати страждань. Коли Діма йшов на фронт я ні на

Розвага цікавої людини в метро. Всім привіт! Я не скажу свого імені. Але зате розповім про те, як розважаюся. Щоранку мені доводиться добиратися до роботи з декількома пересадками. Спочатку їду