Ні, все було добре, але тільки доти, доки Микола не поставив батькам своєї майбутньої невістки одне питання.

Воно давно не давало йому спокою, але йому якось незручно було запитувати.

Микола чекав, поки ті самі про все скажуть, але так і не дочекався…

Тепер він подумав, що далі зволікати вже не можна.

Усі сиділи і розмовляли за великим столом у будинку Миколи, батька нареченого.

Вони самі запросили гостей, обговорити майбутнє весілля.

– Щось я так і не почув, який посаг у нареченої? – раптом запитав Микола. – Ну а як же ж без посагу?

Запала незручна тиша…

Мовчали і Павло зі Світланою, майбутній наречений із нареченою.

Ось щойно вони сиділи щасливі від кохання, дивилися один на одного на всі очі і раділи, що все йде так, як вони хотіли. І ось на тобі…

– В сенсі? – здивувалася Валентина, мати нареченої. – Щось я не зрозуміла. Ти про що це зараз, Миколо?

Вона дивилася на майбутніх сватів, і не розуміла, що відбувається.

– А що тут незрозумілого? – гордо сказав той. – Ми синові квартиру подаруємо, а ви що? Чи наречена зовсім без посагу?

– Ні, я не зрозуміла, чи вам наречена потрібна, чи що? – пояснила Валентина. – Ми ж у вас цю квартиру не просили. Слава Богу дорослі вже, здорові, працюватимуть і зароблять. Все життя у них попереду.

– Не вдавайте, що не розумієте про що я! – наполягав Микола.

Дружина промовисто глянула на нього, подавала різні знаки, але Микола завжди був упертим.

І гроші він добре вмів рахувати, був фермером, правда, невеликим, але все ж таки бізнес який не який…

– Ні, Миколо, не розумію, – рішуче сказала Валентина. – Наша донька красуня, освіту ось здобула вищу, добре співає, танцює, вміє в’язати, шити, добра, поважає нас батьків. Ось так ми правильно її виховали. І нарешті – вона любить вашого сина! Ось це і є наш посаг, що ж іще вам треба?

– Однією любов’ю ситий не будеш, – ніби мудрець сказав Микола. – Ми думали, що у нареченої теж буде посаг. Знаєте, як то кажуть, гроші до грошей…

– Батьку, не треба, – сказав Павло і ще щось хотів додати, але Микола його зупинив:

– Тихо. Помовч, поки дорослі говорять.

– Батьку, ми зі Світланою самі розберемося…

– Тихо, кажу!. Розберуться вони…

– Ми може, теж дали б щось, якби у нас мільйони були, але у нас просто немає таких грошей! – сказала Валентина. – На весілля ось зібрали трохи. Ну, ми ж сусіди, ти сам все про нас знаєш…

– Знаю, та мабуть не все, – поважно сказав господар. – Як так можна жити одним днем і не мати жодних накопичень? Навіщо працювати тоді? Працювати теж з розумом треба.

Микола говорив повчально і з докором подивився на Василя, батька Світлани.

– І поменше б ти гуляти ходив, Василю, – сказав Микола і посміхнувся задоволений собою.

Ну так було таке за Василем, любив він після зарплати іноді відпочити з друзями.

Та Валентина тримала його в строгості.

Василь від слів Миколи аж стрепенувся і почервонів.

– Та знаємо ми, Миколо, з яким розумом ти працюєш! – сказав він. – Усе село знає. Пам’ятаєш, як ми взялися з мужиками до тебе торік сіно збирати? Ну і скільки ти нам тоді обіцяв, а скільки заплатив у результаті, га? Про розум ще заговорив…

Тепер уже Валентина подавала знаки і намагалася зупинити Василя.

Але в того, мабуть, теж накипіло…

– От що, Миколо, – продовжив той. – Не в розумі справа, а в совісті. Совісті в тебе немає і, мабуть, уже не буде. Давно хотів тобі сказати, але не хотів псувати стосунки із сусідами…

– Ось так я і думав, що нічого хорошого з цього не вийде! – сказав Василь, звертаючись уже до дружини. – Ходімо, дочко, звідси! Не буде тобі тут щастя…

– Ну, дякую вам, сусіди, на доброму слові! – додала Валентина. – Коли так, і нам такий наречений не потрібен. Не в грошах щастя! Ходімо, Світлано, додому. Знайдуться й інші наречені.

– Який це такий? – скочив Микола.

– Та ну тебе! Ти ж потім все життя дорікатимеш їм цією квартирою, ну і нам, звичайно, теж.

Але Світлана застигла, як вкопана.

– Чуєш, Світлано, ходімо.

– Валентино, ну як же ж так, давайте не будемо так поспішати, – намагалася всіх заспокоїти мати Павла. – Микола сказав не подумавши.

Але Валентина рішуче взяла доньку за руку і попрямувала до дверей.

Світлана хоч і неохоче, але підкорилася…

– Ну і що ти наробив? – запитала дружина Миколу, коли гості пішли. – Дався тобі той посаг? Що люди тепер скажуть?!

– А хай думають хоч трохи, – відповів той. – Хіба нам легко далася ця квартира? А Василь он який норовливий, бачила? Потрібні нам такі родичі? Подумай сама.

– А про щастя сина ти подумав? Хіба не видно, що вони люблять один одного? Тільки про себе й думаєш, – сумно відповіла йому дружина.

– Не про себе я думаю, а про сина! Він один у мене єдиний. Та я за нього будь-кого… І ось це все замість подяки? Може, воно й на краще, що так сталося!

Ні, я все ж таки розраховував, що вони теж якось вкладуться хоча б молодим на машину.

А то он із міста автобусом їздять. Все ж планувати треба.

Дружина мовчала і тільки скрушно хитала головою…

Микола був непохитний. Він заборонив синові зустрічатися зі Світланою.

Інакше, мовляв, не бачити йому квартири.

– Та за тебе будь-яка піде, синку, – сказав він, побачивши, як раптом зажурився і знітився Павло. – Ти в нас красень он який та ще й із власною квартирою. Від наречених відбою не буде!

– Не треба мені будь-яку, батьку, мені Світланка потрібна! – рішуче сказав син. – Ну як ти не розумієш?

…Приблизно те саме відбувалося і в сім’ї Світлани.

Із цього дня сусіди перестали спілкуватися. Коли зустрічалися, вдавали, що просто не бачать один одного.

А зустрічатись доводилося часто, сусіди ж як не як.

Але Павло зі Світланою продовжували зустрічатися і приїжджали до батьків дедалі рідше.

Здавалося, заборони батьків зробили їхнє кохання ще міцнішим.

Павло теж був таким же ж впертим, як і батько. Якщо вирішив, то все.

Вони одружилися пізньої осені. Ніякого весілля не було. Павло і Світлана пішли й тихо розписалися у ЗАГСі удвох без свідків.

Молоді все переживали, що хтось знову завадить їм і нічого не вдасться.

У присутності двох найближчих друзів вони скромно відзначили цю знаменну подію у маленькій кімнаті гуртожитку, яку вони орендували.

Батьки тільки потім і дізналися про все, що сталося без їх відома.

Сварилися, звичайно, але довелося їм змиритися.

Так і почалося спільне життя молодих, яке виявилося щасливим усупереч всьому.

Але квартиру від батька Павло таки прийняв. Той дуже вже наполягав.

І їхнім батькам довелося знову подружитися. Як-не-як, вони ж не тільки сусіди, а й родичі тепер…

Ось така вона любов. Вона завжди знайде спосіб, як бути поряд із коханою людиною.

І мабуть недаремно таки говорять – хоч хліб із водою, аби милий з тобою!