Тамара Іванівна була розчарована і засмучена. Знову про її дочку пустили плітки в селі, а вона навіть вдіяти нічого не може, знає, що її дочка за старе взялася…

Жінка налила у склянку води і швидко випила. Однак замість того, щоб заспокоїтись, вона відкрила двері і швидко вискочила з дому.

Наталю вона знайшла там, де й говорили всі сільські пліткарки – у голови у кабінеті.

– Безсоромна! – почала сваритися жінка, щойно зайшла у кабінет. – Зганьбила мене на все село! Очі б мої тебе не бачили!

– Тамаро Іванівно, ви все не правильно зрозуміли, – заспокоював її голова.

– Помовч! Виробляєш отаке, тепер все село пліткує!

– Нічого я не робив, вона вже давно…

Більше Тамара Іванівна нічого не чула…

Опритомніла вона вже в лікарні. Як сказали лікарі – ще трохи і все…

Коли жінку виписали, голови сільради вже не було, а на його місце приїхав новий.

Спочатку Наталя ходила, як у воду опущена, навіть із кімнати майже не виходила, майже не спала.

Тамара Іванівна дуже переживала, а потім, через кілька місяців, вона ніби знову прийшла до тями, з’явився апетит, румʼянець на щоках, і тільки за пару місяців до пологів Тамара Іванівна помітила, що в доньки округлився живіт.

Сваритися і голосити було вже марно, і Тамара Іванівна вирішила, що раз так сталося, то хай народжує, хай сама зрозуміє, як це виховувати дитину.

Однак виховання дитини не входило у плани Наталі. Дівчина давно для себе вирішила, що одразу після пологів напише відмову, а народити для себе вона ще встигне.

Наталя так напевно і вчинила б, якби не Тамара Іванівна.

Та знайшла того самого голову, і чоловік таємно від своєї дружини зобов’язався утримувати дитину.

Наталя трохи підбадьорилася. За мовчання колишній залицяльник платив хороші гроші, настільки хороші, що їй навіть працювати не довелося, у неї і так було все, про що вона мріяла.

Незабаром вона і зовсім перебралася в місто, цей голова їй ніби як квартирку подарував.

А потім він зник… Чи то поїхав у невідомому напрямку, чи то не стало його.

І Наталці довелося знову шукати благодійника, який захотів би виконувати всі її забаганки…

…Тамара Іванівна вже кілька років жила сама. Наталя, як переїхала в місто, так більше не приїжджала.

Про онучку Тамара Іванівна дізнавалася тільки по телефону.

Вона знала, що дівчинка росте і скоро піде до першого класу, і більше нічого.

До себе Наталка матір не запрошувала, а надокучати жінка не любила…

…Наближалася осінь, кінець серпня. З самого ранку на душі Тамари Іванівни було якось неспокійно, ніби якась біда мала статися.

Жінка навіть свічку поставила біля ікони Спасителя, молитву прочитала, а на душі, як шкребли кішки, так і шкребуть, і тільки надвечір вона змогла заспокоїтися.

Проте о дев’ятій годині у ворота хтось постукав, і Тамара Іванівна, відчувши недобре, поспішила на вулицю.

– Наталко! – ахнула вона. – Оленочко! Доню, що ж ти не подзвонила, й не попередила? Я б приготувала щось, а то навіть вечерю не готувала, попила чаю і спати збиралася…

– Нічого, я зараз швиденько бутербродів зроблю…

– Хіба можна дитині бутерброди на ніч? Звари краще кашку, у мене в холодильнику молоко є.

– Вона в мене все любить, обійдеться бутербродом.

Наталя посміхнулася, а Тамара Іванівна подивилася на худеньку внучку, і похитала головою.

Вона сама зварила їй кашу, сама простежила, щоб дівчинка все з’їла і тільки після цього відправила її спати.

– Ну, що ж, Наталко, кажи, що в тебе цього разу трапилося?

– Мамо, тут така справа… Я навіть не знаю, як тобі й сказати…

Тамара Іванівна дивилась на дочку й не розуміла, що відбувається.

– Я Оленку в тебе залишу…

– Як це залишиш?!

– Я чоловіка зустріла, він мене заміж кличе… Ось тільки Оленка нам заважатиме.

– Як це заважатиме?!

– Анатолій не хоче виховувати чужу дитину, він своєї хоче. Я вже все вирішила, мамо. Мені про себе думати треба, я теж хочу кохати і бути коханою.

– Та хто ж тобі заважає, доню? Живи, люби, дитина ж ні в чому не винна.

– Мамо, скажи мені одне, чи я можу її залишити в тебе?

Тамара Іванівна розуміла, що Наталку не переконати, тому погодилася, щоб онука пожила в неї…

…Коли Наталка їхала, Олена плакала, і хоча вона чудово розуміла, що в житті матері вона була зайвою, Олена все-таки мріяла, що колись її мати стане доброю і ласкавою, як у всіх її подружок.

Поки Наталя влаштовувала своє особисте життя, Тамара Іванівна дбала про внучку.

Дівчинка пішла до місцевої сільської школи. Вчилася вона добре, сподівалася, що мама пишатиметься, що її дочка відмінниця, але та лише зателефонує раз на місяць, щоб сказати, що вислала грошовий переказ і все…

Ні каяття, ні любові, ні навіть слів про те, що вона скучила, Олена від матері не чула.

Невдовзі Олена змирилася з тим, що мама за нею більше не приїде і більше не відповідала на її дзвінки, коли та дзвонила.

Ні, вона не була ображена на неї, просто не хотіла тішити себе надіями…

…Коли Олені виповнилося десять років, сталося несподіване.

Олена поверталася зі школи і побачилаїла, як до їхнього будинку біжать люди, а з нього йде густий дим…

Від хати, майже нічого не залишилося, але не це стурбувало дівчинку.

Вона переживала за бабусю, яку ніде не могла знайти.

Вона бігала сюди-туди, кликала на допомогу, але бабусі ніде не було.

Це потім Олена дізналася, що поки вона була у школі, бабуся, користуючись її відсутністю, поїхала у райцентр по продукти.

Після цього Олена зовсім знітилася, а Тамара Іванівна знову потрапила до лікарні.

Наталка забирати доньку відмовилася, та й взагалі допомагати не поспішала, мовляв, самі абияк живуть, а незабаром ще й поповнення намічається…

…Олена жила у сусідки, яка тимчасово дала притулок дитині, поки Тамара Іванівна лежала в лікарні, але й тут дівчинці були не раді.

Жінка виказувала їй, якщо вона брала більше двох шматочків хліба, мовляв, самим не вистачає, а тут ще ти…

…Було холодно, але сухо. Олена повільно поверталася зі школи. Додому до сусідки йти не хотілося.

У животі зрадливо забурчало. Олена сама не помітила, як вийшла до старого цвинтаря.

Побачивши похилені стіни, вона не злякалася, тим більше вона помітила, на цвинтарі якусь стареньку.

Бабуся теж помітила Олену і привітно помахала їй рукою.

Олена швидко пройшла кілька метрів до жінки.

– Здрастуйте, бабусю.

– Ну, привіт, дитинко. Що ти тут забула?

– Сама не помітила, як тут опинилася.

– Це добре, мені якраз потрібна допомога. Проходь, допоможеш мені могилку прибрати, а потім і перекусимо.

Тільки потім Олена помітила, що на могилці було гілля, а під ним була нора, ніби хтось спеціально її вирив.

– Ти давай прибирай поки, а я піду щось приготую.

– А що мені з норою робити? А якщо там хтось є? Якась тваринка?

– Немає там нікого. Як усе прибереш, дістань звідти пакет і в сумку поклади, а потім іди в альтанку, я на тебе там чекатиму.

Олена взялася за справу і через пів години не тільки прибрала, а й засипала вириту нору.

Як і казала бабуся, Олена дістала звідти пакет, і поклавши його в сумку, побігла до альтанки.

У альтанці на столі Олена побачила пачку з печивом, цукерки, фрукти.

Дівчинка швидко почала їсти, а потім з побоюванням подивилася на стареньку.

– Вибачте, ви, напевно, теж хотіли, я просто так їсти хотіла, що не помітила.

– Нічого, їж, моя люба. Це останній день, коли ти поневіряєшся. Тепер у тебе все буде гаразд…

– Бабусю, ось пакет, про який ви говорили… Що там?

– Це гроші. Візьми їх, і нікому про них не говори, вони тобі самій знадобляться.

– Навіть бабусі не казати?

– Бабусі можна. Ну, все йди. Тобі пора.

– А ви?

– А я тут залишусь. Іди з Богом…

Олена вийшла із цвинтаря і побігла до свого колишнього будинку.

Заховавши у затишному місці пакет, Олена поспішила до сусідки…

…Пройшло кілька тижнів. Олена прийшла додому зі школи.

На її здивування сусідка зустріла її привітно. Тільки потім вона побачила, що у вітальні сиділа Тамара Іванівна, яку вже виписали з лікарні.

– Оленочко, дитинко моя, як ти?

– Все добре! Бабусю, ходімо, щось покажу!

Через деякий час Тамара Іванівна стояла біля свого будинку і тримала в руках пакет з грошима.

Грошей було так багато, що на них можна було купити не один будинок, а кілька розкішних будинків.

– Де ти це взяла, внучечко?

– На цвинтарі…

– На якому цвинтарі?

– На старому. Там одна бабуся була, вона попросила мене допомогти, а потім сказала, щоб я взяла пакет із грошима собі…

…Того ж вечора вони поїхали з села. У місті вони купили велику квартиру, а решту грошей поклали в банк під відсотки.

Та бабуся мала рацію, з того часу Олена більше ніколи не мала в чомусь потреби.

Вона закінчила школу, потім університет, влаштувалася працювати.

Про матір вона більше не згадувала, а та й та не прагнула спілкуватися з дочкою.

Як тільки вони випадково зустрілися в супермаркеті. Олена її одразу впізнала.

От тільки Наталя вже була іншою: схудлою, неохайною…

На превеликий подив Олени, Наталка навіть не впізнала дочку, і пройшла повз.

У руках вона тримала біленьку і дешеву ковбасу.

Олена, звичайно, могла її зупинити, допомогти їй грошима, але не стала цього робити… Та й навіщо?

Вона має бабусю, яка замінила їй матір, а Наталя нехай живе так, як вона хотіла. Вона сама зробила свій вибір. Залишила свою дочку, не подивилася навіть на її сльози.

Захотіла кращого життя, а краще життя виявляється зовсім не там, де вона його шукала…

КІНЕЦЬ.