На той час, коли Ліана з Денисом вирішили побратися, обоє були вже досить забезпеченими.

І як виявилося, у них було багато спільного. Хоч і кажуть, що протилежності притягуються, а однакові відштовхуються.

Але схоже, що Ліана з чоловіком була виняток із правил.

Ліана завжди говорила своїм колегам по роботі:

– У нас із Денисом так багато спільного, що навіть дивно. Мабуть, там на небесах всі вирішили за нас, тому ми й притяглися один до одного.

Обоє після навчання не кинулися у сімейні стосунки, як це часто буває з колишніми студентами.

Денис і Ліана будували кар’єру і до того ж успішно, абсолютно не знаючи і не підозрюючи один про одного.

Ніде їхні шляхи не перетиналися і познайомилися вони на заході, присвяченому ювілею міста.

На той час обоє досягли бажаних результатів.

У Дениса був власний будівельний бізнес, а Ліана до тридцяти років була вже начальницею відділу в міжнародній компанії.

У кожного з них були хороші квартири й автомобілі, і навіть рахунки у банку.

До створення сім’ї вони підійшли серйозно і за нинішніми мірками пізно.

Денису було тридцять п’ять років, а Ліані тридцять два.

Сім’ю створили і одразу ж вирішили народити дитину, бо обоє давно були до цього готові і з першого дня спільного життя почали мріяти про це. Яка ж родина без дітей?

Друзі та знайомі їх підтримували:

– Звичайно, ну подумайте самі, кому як не вам народжувати і виховувати дітей. Матеріальну базу створили, нагулялися, тепер можна про дитину подумати. Чекаємо на новини від вас у цьому плані, працюйте в цьому напрямку.

Минув час, але якось не зрушувалася в них справа з місця. Не могла Ліана завагітніти.

– Нічого дочко, треба трохи почекати, все у вас буде добре, – заспокоювала її мати.

Заспокоювали і ті, й інші батьки, хоч їм теж уже хотілося онуків. Років через два сімейного життя, Ліана запропонувала:

– Денисе, може пройдемо обстеження, ну щоб переконатися, чи все у нас гаразд.

– Добре, давай, – погодився чоловік.

Обстеження проходили довго та терпляче, обрали найкращу клініку.

І раптом, як грім серед ясного неба, вердикт – обоє не можуть мати дітей. Тобто в їхньому випадку їм уже нічого не допоможе…

Ліана була вся в сльозах, а Денис пішов гульбанити на три дні, хоч ніколи в житті собі такого не дозволяв.

Обоє вважали себе найнещаснішими у всьому Всесвіті, дуже хотілося малюка.

Абияк вибравшись з того всього вони вирішили, що потрібно усиновити дитину.

– Ліано, давай візьмемо малюка з дитбудинку, – першим запропонував Денис.

– Я згодна, але нам потрібен здоровенький малюк. Треба почитати й дізнатися, як це все відбувається, – сказала дружина.

І знов батьки, друзі, знайомі підтримали їх. Це для них був вихід.

Ліана читала, що усиновлення дитини досить клопітна справа.

Необхідно зібрати купу довідок і багато обійти інстанцій.

– Денисе, нам потрібно приготуватися до збору документів, тож давай завтра і почнемо, нам видадуть перелік документів і вперед.

Дуже даремно переживала Ліана, що їм довго і нудно доведеться збирати довідки, все у них пройшло, як по маслу.

Вони навіть і самі не чекали.

Вже на третій день після здачі документів Денису зателефонували і ввічливо повідомили:

– Здрастуйте, завтра до вас приїдуть представники опіки. Вони повинні оглянути ваші житлові умови, це обов’язкова умова для усиновлення дитини. Так що будь ласка, забезпечте доступ до вашого дому.

– Так, так звичайно. Без питань, ми з дружиною будемо обоє вдома.

Наступного дня приїхали дві жінки, представившись представниками опіки і прогулявшись по їх будинку, вони довго не думали і одразу видали дозвіл.

Житлові умови Дениса та Ліани їм сподобалися. Тому що будинок новий, вони купили його одразу після весілля, продавши квартири і купивши великий будинок у межах міста.

Денис із Ліаною були раді:

– Ліано, ми можемо вже завтра їхати і вибрати… – він замовк, з подивом дивлячись на дружину.

У цій метушні збору документів та очікування, вони навіть і не визначилися кого візьмуть – хлопчика чи дівчинку.

– Я думаю, нам потрібна дівчинка, – продовжував він після паузи. – Віком десь два роки.

– Денисе, а я хочу хлопчика, можна й новонародженого, – сказала Ліана.

– Ну навіщо хлопчик, дівчинка краще, – наполягав чоловік.

Ось тут вони вже не могли вирішити, навіть сперечалися, єдине, про що вони обоє однаково думали, дитина повинна бути здоровою. А щодо статі дитини кожен залишився при своїй думці.

– Так, дружино, ранок вечора мудріший, давай спати, завтра вирішимо.

Денис із Ліаною ретельно збиралися, їм хотілося, щоб малюкові, який їх побачить, вони сподобалися.

Це був дуже складний вибір, Ліана хвилювалася так, як ніколи в житті.

Ранок для них справді видався мудрішим, вони дійшли висновку, що не заздалегідь плануватимуть кого виберуть.

– До кого серце потягнеться, того й виберемо, так? – сказала за сніданком дружина.

Ліана навіть і не сумнівалася в тому, що їхні серця потягнуться до одного і того ж малюка, не дарма ж у них стільки спільного.

– Денисе я дуже хвилююся, – сказала дружина.

– Та я загалом теж, відповідальність ми з тобою беремо на себе. Ну нічого, ми впораємося, – відповів Денис, обіймаючи дружину. – Все буде добре, їдемо.

Ганна Георгіївна, так звали завідувачку будинку малюка, зустріла Дениса з Ліаною у фойє і провела до свого кабінету.

– У нас діти виховуються від народження до трьох років, – розповідала вона. – Здебільшого діти, від яких відмовилися батьки, декого підкинули, сиріт мало.

– Ганно Георгіївно, ми хочемо здоровенького малюка, – не витримала Ліана.

– Я розумію вас, але абсолютно здорових у нас немає, точніше їх треба підлікувати. Їм потрібен хороший догляд та батьківська любов саме в домашніх умовах.

– У вас погано доглядають дітей, – не витримав Денис.

– Ні, не в тому річ. Нам доводиться доглядати одночасно двадцятьох дітей, а то й більше, – відповіла завідувачка сумно. – Персоналу не вистачає, ось такі справи. Ну ходімо, покажу вам дітей…

Вони не встигли підійти до дверей, як раптом застигли від побаченого.

Двері відчинилася і звідти вилетів маленький хлопчик приблизно років двох або трохи більше. Хлопчик несподівано обійняв Дениса і, піднявши блакитні очі, виразно сказав:

– Тату…

Денис від несподіванки підняв його на руки і притис до себе. Ліана не моргаючи дивилася на чоловіка, а той притискав до себе хлопчика.

Та вийшла вихователька і хотіла забрати його у Дениса.

Але Денис гладив по кучерявій голівці дитину і раптом видав:

– Ліано, він на тебе схожий. А цього можна? – запитав він Ганну Георгіївну.

Дружина дивилася на чоловіка і думала, що зовсім недавно він хотів дівчинку, а тут… І ще виявляється, у неї чоловік дуже сентиментальний. У неї на очі набігли сльози від розчулення.

– Але ж ви інших дітей не бачили, – сказала завідувачка.

– Ми хочемо цього хлопчика, – сказала впевнено Ліана, але Ганна Георгіївна якось повелася не так.

– У чому річ? – запитав Денис. – Цей малюк слабий? Ми допоможемо, ви не хвилюйтеся.

– Ні, він здоровий, Микита тямущий хлопчик, але річ у тому, що в нього є рідна сестричка, їй шість років, і вона знаходиться у дитячому будинку… В нас тут діти до трирічного віку. Якщо ви його усиновите, то назавжди розлучите із сестричкою, а сім’ю розлучати не можна, – стурбовано відповіла вона.

– Сім’ю розлучати не можна, – повторила Ліана. – А ми візьмемо і сестричку! – вона глянула на Дениса, а той уже радісно хитав головою.

– Так, ми візьмемо їх обох!

Ганна Георгіївна здивовано дивилася на них.

– Але ж ви розумієте, це дуже відповідальний крок, ви не повинні так швидко приймати рішення, гарненько зважте всі «за і проти».

Вам спочатку потрібно познайомитися з Марійкою, а потім вирішувати. Тим більше, що саме вона слабенька.

Вона не розмовляє майже. Але лікарі кажуть, що це тимчасово. Останні два роки таке. Лікарі обстежили Марійку і залишили їй надію на одужання.

– А хто ж у дітей батьки? Їх позбавили батьківських прав? Вони гульвіси? – тривожно поцікавився Денис.

– Батьків не стало. Їхали машиною і опинились на узбіччі… А діти в цей час були в бабусі. Але бабуся не витримала того всього і дуже заслабла і не стало її. А їхній батько був з дитбудинку… Тож діти й опинилися тут.

…Після всіх оформлень дітей привезли додому. Батьки Дениса та Ліани звичайно були не проти усиновлення дитини, але щоб одразу двох, такого вони не очікували!

– Боже мій, ви такий тягар на себе взяли, ще й Марійка проблемна. А як впораєтеся, що ж тоді? – казала мати Дениса.

Але Ліана з Денисом були щасливі. Чесно кажучи, вона, звичайно, не уявляла, що буде так важко з двома. Начебто вже діти не зовсім маленькі, але …

Микита ходив по п’ятам за Денисом і все твердив:

– Тато-тато!

Як хвостик не відставав від нього.

А з Ліаною він чомусь не дуже спілкувався.

Але через деякий час він уже тягнувся до неї на руки, залазив на коліна, обіймав за шию і говорив:

– Мама!

Складніше було з Марійкою. Вона завжди мовчала, дичилась. Ліана вже не знала, як розтопити дитяче серденько. А від Дениса ховалася, коли він заходив у кімнату.

Вони консультувалися з цього питання, але лікар сказав:

– Потрібен час, треба чекати, потрібно терпіння й любов…

Ліана в суботу вирішила зайнятися прибиранням. Коли вона прибирала в дитячій кімнаті, то вирішила поправити фіранку на вікні, стала на стілець і раптом оступившись, опинилася на підлозі.

А далі сталося щось незрозуміле. Марійка раптом підскочила до неї і голосно гукнула:

– Мамо, тобі недобре? – вона зазирала Ліані в очі своїми великими блакитними очима зі сльозами.

Стільки в них було жалю й тривоги, що вона сама розплакалася.

– Тобі дуже недобре, так, мамо? – все питала Марійка.

А Ліана, обійнявши її до себе і цілуючи, сказала:

– Ні сонечко, ні донечко. Це я від щастя! Нарешті, нарешті, – повторювала вона, притискаючи до себе це маленьке щастя.

Все обійшлося з ногою. Яка ж Ліана була рада. Нарешті у них все добре. Нарешті вони щасливі…