У мене двоє дітей – дочка та син, і я 20 років пропрацювала в Італії, залишивши їх з мамою. Дочка вдало вийшла заміж, і вони з чоловіком збудували будинок із моєю фінансовою допомогою.

Син же переїхав до батьків дружини і став жити у їхньому двоповерховому будинку. Спочатку я відмовлялася підтримувати його матеріально, побоюючись, що вкладення будуть марними, оскільки це не його власність.

Але коли син почав скаржитися, що я його обділяю, я змирилася, вклавши тисячі євро у його родичів. Як я і побоювалася, мій син і його дружина розійшлися, вимагали від мене все більше і більше, і гроші, які я витратила на їхній будинок, виявилися для мене втраченими, адже ні в що своє син їх не вклав…

Коли я одного разу натякнула на це, невістка заперечила, що вкладала гроші в умови життя свого онука, а не її батьків.

Я не захотіла їй ніяк відповісти і вирішила обійтися без конфліктів, але син, схоже, незабаром і сам почав бентежитися через своє становище… це призвело до їхнього розлучення. Потім син знайшов нову партнерку – розлучену жінку з двома дітьми, і захотів на ній одружитися.

Я була проти цих відносин, але він не послухався, навіть попросив грошей на покупку машини для своєї нової дружини. У мене залишилося почуття жалю, що я спочатку не підтримала сина і не змогла примирити його з дружиною.

Ситуація з його новими відносинами приводить мене в сум’яття, і я розумію мудрість слів: “Будь щасливий тим, що маєш, тому що потім може бути пізно”. Тепер я не знаю, що робити.

КІНЕЦЬ.