Іван Данилович сидів з дружиною Ганною у себе в саду і пив чай у альтанці зі свіжим вишневим варенням.

Ганна була майстриня варити його, таке запашне, смачне воно в неї виходило.

Хоча сама все вишню нахвалювала, яка у них у садку росла.

Міцне дерево, гілки густі, плодоносить добре. І ягоди великі, соковиті. Тому й варення таке смачне. Дивиться Іван Данилович на дерево, а спогади малюють картини минулого. Й інша вишня спадала на думку…

…Батька Івана не стало ще до його народження, тож він його й не бачив ніколи.

Заслаб був він дуже, а мати Івана вагітна якраз була. А потім батька не стало…

Так Іван народився й одразу безбатченком став.

Виховувала його мама з бабусею, які жили в селі зі своїм садом та городом.

Почав Іван підростати, допомагав їм у всьому. Мама так більше заміж і не вийшла. Не було за кого.

Тому з дитинства Іван у хаті за хазяїна був.

До п’ятнадцяти років підтягнувся, хоч і худенький, а жилистий.

По сусідству дід Ілля жив, заможний селянин. Господарство міцне мав, але найголовніше – будинок із флігелем.

А дочка його у місті жила, одружена була за лікарем. Приїжджали іноді до старого в гості всією родиною. І донька в них була на рік молодша за Івана.

Кучерява красуня, не їхнім сільським дівчатам рівня. Іван поглядав на неї зі свого городу і трохи соромився. Та все в сукнях із мереживами по двору ходила. А він у штанах старих, та в майці, батьківській.

Жили бідно, не до одягу було. Мати теж стареньке доношувала, правда дві сукні ошатних у неї було, літня та зимова. А в нього із найошатнішого лише сіра шкільна форма. Ну такі часи тоді були…

Але коли йому виповнилося п’ятнадцять, мама взяла хлопця з собою в місто і купила одяг: двоє штанів, сорочки та сандалі. Вдягла сина.

А тут улітку якраз і сусіди приїхали, мати й донька.

Її звали Олена Іванівна, а доньку Людмила. У білому сарафані з квітами, капелюшок… Подорослішала, просто красуня. Хоч і мала ще, а вже панночка.

Зустрілася його мама якось із цією Оленою Іванівною в магазині, розговорилися по-сусідськи.

– Вишня у нас цього року скоростигла. Бачили скільки її на дереві? – запитала сусідка маму. – Варення б наварити, та не вмію я.

– Так давайте я вам допоможу, – запропонувала мама Івана. – У нас вишні немає в саду, але як варити, я знаю.

Та з радістю погодилася.

– Тільки ось зібрати вишню з дерева треба. Зазвичай мій чоловік цим займався, а цього літа не приїхав, справи затримали…

– Іванко мій збере, я скажу йому!

Так і домовились. Іван допоможе вишню з дерева зібрати, а мама його варення зварить.

– Тоді і вас вишнею пригощу, в подяку.

Так і вирішили. А Іван і задумався: у чому йти до сусідів?

Не в новому одязі ж по деревах лазити, та й мама не дозволить.

А штани всі старі, із латками. Сором один.

Тоді мати відкрила скриню і знайшла якісь батьківські штани. Не бозна-що, але хоч не в латках…

Мати одяглася в гарну сукню, одягла чистий фартух і вирушили до сусідів. А в Івана серце стрепенулося. Адже там ця Люда буде. Як йому хотілося з нею подружитися!

Навіть уві сні снилося, як ідуть вони селом, сонце світить. А вона його за руку бере і каже:

– Ось школу свою закінчиш і приїжджай у місто вчитися!

Прокинувся він тоді і оторопів. Насниться ж таке!

…Наступного дня Іван зайшов з матірʼю на подвірʼя і застиг від побаченого. На сусідньому подвірʼї їх зустріли привітно, прямо на широкому ґанку. Хазяйка вийшла, а за нею слідом… Люда…

Усміхнулася йому, привіталася.

– Ну, ви, молодь, поки у сад ідіть, – сказала Олена Іванівна. – А ми чаю поп’ємо і за справу. Людо, покажи Івану, де у нас відра й драбина. І можеш починати.

– В якому класі ти навчаєшся? – запитала Люда.

Іван відповів, а обличчя почервоніло. Сам і запитати що не знає…

Взяв драбину, до дерева приставив і з відром нагору поліз.

А Люда з нижніх гілок сама ягоди збирає і їсть одразу. І на нього поглядає. Гарно так, по-дорослому, як у кіно. Іван бентежився, але вигляду не подавав.

Набрав він вишні з пів відра, важко стало тримати, спустився вниз.

А тут і мама прийшла, відро у нього забрала.

– Якраз на варення, – сказала Олена Іванівна. – Миска у мене невелика. Ти, Людо, до хати йди, жарко в саду. А ви, юначе, приходьте завтра, ще вишні зберете, і собі, і нам.

Люда провела Івана довгим поглядом з усмішкою, а він теж усміхнувся, несміливо так, по-хлопʼячому, і пішов. Не знав він цих тонкощів спілкування.

Їхні сільські дівчата не посміхалися. Реготали, аж за животи бралися.

А при зустрічі махнуть рукою, «як живеш» спитають і повз пройдуть. А тут усе по-міському, з усмішкою.

Не спалося хлопцю тієї ночі. Як очі заплющить, так її бачить.

Капелюшок на голові, а з-під нього погляд, ясний, дівочий.

Розмріявся він про цю Люду не на жарт. Може, й справді, до міста податися на навчання?

Та хоч у технікум сільськогосподарський, як Вітька Козак.

Тільки навіщо він їй зі своїм сільським господарством? Вчитися так вже на інженера, але тоді в інститут треба чинити, але це вже складніше. Ну, а може, заради цієї Люди варто спробувати? Тільки як він маму із бабусею на п’ять років залишить? От і не зміг заснути всю ніч, з такими думками.

Наступного дня він знову подався до сусідів, як домовлялися. Люда була вже сміливіша. Він на драбині на самому вершечку майже стояв, а вона вилізла на кілька сходинок і давай розповідати.

Про місто, про школу свою розповідала. Англійську вона вчить. Школа така особлива у неї. Іванко дивувався. У них у школі були уроки французької мови, але він не пам’ятав нічого.

Під кроною вишневого дерева навіть цей спекотний день здавався не таким жарким. Ягід було ще багато, він їх збирав, а які в руці лопалися, в рот клав.

Внизу щебетала Люда, від її голосу по серцю розливалася якась радість.

Вона теж їла вишні і іноді жартувала кидаючи кісточки, і дзвінко регочучи.

Він не ображався, навіть ця її витівка була йому до душі.

Зʼївши чергову ягоду, Іван раптом почув голос Олени Іванівни:

– Ти не поспішай, Іванку! Спочатку набери відра, а потім уже поїси. Та й із собою я тобі відсиплю. Не миті вони до того ж. Тебе це теж стосується, Людо!

Йому стало ніяково, соромно навіть, що він чужу вишню їсть. А Люда сказала, коли її мама пішла:

– Ти їж, не зважай, мама просто так сказала.

Але йому вже розхотілося і їсти, і збирати. Зліз він з драбини, тут прийшла Олена Іванівна з мискою. Висипала туди вишню, залишивши трохи на дні і ці рештки в паперовий кульок зсипала.

– На ось, це тобі за працю. Забери додому, поласуй.

Подивився Іван на ці ягоди і сказав:

– Наївся я вже, дякую. Собі залиште.

І пішов. А вслід почув:

– Бач, гордий який.

А потім тонкий голосок Люди:

– Іванку, почекай…

– Додому! – гукнула її Олена Іванівна.

На тому й скінчилася їхня дружба, так і не розпочавшись.

Повернувся він у хату мало не зі сльозами, прикро було, соромно, ніяково. Мамі розповів усе.

Вона погладила його по голові зі словами:

– Не плач, Іванку. Не рівня ми їм.

І за цими маминими словами він зрозумів: Люда йому не пара, та й мала ще зовсім, нема чого мріяти даремно. І в ніяке місто він не поїде…

…Після школи він відслужив, а коли повернувся до рідного села, дівчата повиростали, нареченими стали.

Тоді він Ганнусю й помітив. І одружився з нею. Після весілля у місто поїхали.

Ганнуся собі одяг купувала, а він на ринку вишневе деревце побачив, не зміг встояти.

Привезли його додому, посадили у саду. І ось тепер воно у них розрослося за ці довгі роки.

Вишні він їв, скільки душа забажає! З першого врожаю мама навчила Ганнусю варення варити.

Так і любить він його до цього дня, як і свою кохану дружину.

Сина виростили, внуки є. Діда Івана не стало давно, а дім Олена Іванівна продала.

Там тепер інші люди живуть, привітні, добрі сусіди. А ось вишневого дерева того вже нема. Старе стало, і блискавка в нього втрапила. Вирубали вишню під корінь.

Нічого від того часу не залишилося в сусідньому дворі. Тільки спогади трохи сумні. А ще онука сусідська у білій сукні. Ну, точно, як Люда тоді…

Іван Данилович дивився на неї зі свого саду і думав:

– Все повторюється у цьому житті. Там дівчинка бігає, а в мене вишня росте. Все йде по колу…

КІНЕЦЬ.