Моїй дочці 2,5 роки. Останнім часом я все частіше жалкую, що вона з’явилася. Я зустрічалася з одруженим чоловіком, який у шлюбі не мав дітей.

Він був цілком впевнений, що проблема в ньому. Говорив, як хоче рідних дітей, що пішов би від дружини, якби в нас з’явилася спільна дитина.

І тут сталося диво — я дізналася, що чекаю дитину. Він пішов, та не від дружини, а від мене!

Я дуже хотіла дитину і, звичайно, я її залишила. З’явилася дівчинка. І тут почалося моє пекло.

Я зрозуміла, що її не люблю. Я годувала її грудьми, доглядала, міняла памперси, купала, поводилася, як усі. Але в душі, в душі не було тієї любові матері до дитини про яку всі пишуть.

Мама казала, що потерпи, буде легше. А мені здається, що все тільки гірше та гірше. Спочатку були проблеми з горщиком, вона ніяк не хотіла на нього сідати.

Могла сидіти на ньому 10 хвилин, потім підвестися і через 3 секунди наробити в штани. Це мене виводило з себе, я лупцювала її, думаючи, що це допоможе.

Тепер проблема з тим, що вона просто не хоче говорити. Вона має всі звуки, вона говорить деякі слова, але повторювати слова вона не хоче.

Вона не розуміє кольорів. Вона не може сказати чи пояснити, чого вона хоче. Не розуміє елементарних речей, таких як не можна малювати на стінах, через що частенько я кричу на неї.

Я не можу змиритися з думкою, що моя дитина закочує істерики без приводу. Я все більше переконуюсь, що починаю її ненавидіти.

Був такий момент, що я від’їжджала від неї на 3 дні. Я не скучила, мені було без неї так добре. Мені здається вона моя помилка.

Я живу з батьками, дай Боже їм здоров’я, і з дочкою. Якби не було засудження з боку родичів та батьків, я б, швидше за все, віддала дитину до прийомної сім’ї, знаючи, що з нею все буде гаразд.

Мама каже, що вона ще маленька, і скоро буде легше. Тільки щось це «легше» десь загубилося.

Можете мене засуджувати, але я написала як є. Повірте мені дуже нелегко жити з думкою, що я не люблю свою дитину.

КІНЕЦЬ.