Ларисі вже було майже п’ятдесят два роки і вона нарешті зважилася на розлучення з чоловіком… З ним вони прожила цілих двадцять сім років.

Лариса прийшла ввечері з роботи. Вона роззулася в коридорі і зайшла в кімнату. Чоловік сидів на дивані і перемикав канали в телевізорі.

-Привіт, Андрію. Я подала заяву на розлучення, – прямо з порога почала вона. – Я не хочу більше з тобою жити. Пізно, звісно, до мене це все дійшло, але я таки зважилася. Я розумію, ти звик, тобі зі мною зручно, але ти мене не любиш… І ніколи не любив! Все життя зраджуєш, а я очі на все закриваю.

Андрій застиг із пультом в руках.

-А що ж ти тоді раніше не розлучилася зі мною? – здивовано запитав чоловік.

-Тому що не розуміла нічого. Спочатку, не хотіла доньку залишати без батька, і себе було шкода – одній тяжко.

А зараз дочка одружена, і зрозуміє мене…

Андрій засмутився, йому не хотілося починати все спочатку у п’ятдесят чотири роки.

Так, він все життя ходив на ліво, і це продовжувалося і зараз, але коли Лариса дізнавалася про його пригоди, він клявся і божився:

-Ларочко, не звертай уваги, що кажуть про мене, я люблю тільки тебе, і ніхто крім тебе з дочкою мені не потрібен. Все це плітки.

Лариса намагалася сваритися, але толку ніякого не було – він так само продовжував зраджувати.

Вона ночами плакала в подушку, а вдень – звичайне життя, дочка, робота…

Лариса намагалася вмовити себе і розлучитися з чоловіком, але залишити доньку без батька не хотіла, і звалювати все на себе теж не хотіла, чоловік все-таки допомагав, і приносив пристойну зарплату. А ще він ніколи не сварився.

Подруги всі теж були в курсі його пригод.

Її подруга Тетяна їй постійно казала:

-Залиш ти цього зрадника, полюби себе, а не шкодуй! Це дві великі різниці – любити себе і шкодувати. А ще краще, знайди собі теж мужика – нехай знає! Я б точно так вчинила… Нехай бачить, що ти теж можеш!

-Ну що ти, подруго, мені зовсім не хочеться зраджувати. Це точно не для мене. Я не хочу шукати нових стосунків. Тим більше ці відносини не закінчені.

Донька вийшла заміж, ось уже два роки із чоловіком живуть в іншому місті, а Лариса постійно одна.

Андрій іноді навіть не приїжджає ночувати додому. Вона вже й не питає, де він був, вона й так знає, що він виправдовуватиметься, а їй прикро і неприємно було це слухати.

Найцікавіше, що Лариса навчилася розуміти свого гулящого чоловіка, розуміти його бажання. Адже від неї він давно не отримує ласки і тепла. Він сам це в ній закрив.

Одного разу в ній щось змінилося. Вона раптом подивилася на своє сімейне життя збоку і здивувалася собі самій:

-Як це я близько тридцяти років все терплю, адже я жінка? У мене вже зовсім немає почуття гордості та любові до себе. Живу за інерцією, нудно та безрадісно, ​​скільки можна це терпіти?!

Андрій десь там веселиться, радіє собі! Та ми навіть у відпустку за останні двадцять років разом не їздили. Він завжди їде один відпочивати. А може й не один? І навіщо це все терпіти?..

Зараз Ларисі за п’ятдесят, і їй уже все одно. Пройшло досить багато часу з першої зради чоловіка, про яку вона дізналася від подруги.

Ларисі було важко і сумно, а зараз їй абсолютно все рівно. Ось тому вона прийняла тверде рішення розлучитися з чоловіком.

-Навіть якщо він і ділитиме квартиру, нехай ділить, вона велика, а мені можна купити однокімнатну, мені вистачить, – міркувала жінка. – Я більше не житиму з ним, це однозначно, навіть якщо раптом він скаже: «Все я більше не зраджую», я все одно не повірю і розлучуся!

Розлучення пройшло швидко. Квартиру Андрій не став ділити. Має ще одну, що залишилася від батьків. Там він давно зробив ремонт, і зустрічається видно там із жінками.

Лариса теж вирішила зробити ремонт у своїй квартирі.

При розлученні чоловік залишив їй пристойну суму, сказавши:

-Я почуваюся винним, що не зробив тебе щасливою. Ось тобі хоч якась допомога за всі твої сльози. А під вікном стоїть нова машина, це тобі, ось ключ від неї, – він простягнув їй ключі. – Пробач, ще раз, що не виправдав твої надії. Я тебе поважаю за твою доброту і терпіння…

Лариса відзначила про себе, що він не сказав «люблю», а сказав «поважаю». Мабуть, ніколи він її і не любив, любила вона, а це недобре, коли немає взаємності, вона вже це знає!

Лариса почала нове життя, вона забула про Андрія зовсім. Про інших чоловіків також не думала, їй би від цього відійти.

А Тетяна раділа за подругу:

-Молодець ти, Ларисо, займися своєю зовнішністю, зачіску поміняй. Завтра йдемо купимо тобі гарний одяг, а в серпні поїдемо відпочивати. У мене відпустка, і ти підлаштовуйся під мене.

Повір мені подруго, не треба ніколи боятися все починати спочатку, у світі обов’язково знайдеться та людина, поруч з якою ти забудеш про того, хто тебе ніколи не цінував…

-Я поки що про це не думаю, як у моєму віці думати про чоловіків? – невпевнено відповіла Лариса.

-Який там вік, подруго! Життя в п’ятдесят два тільки починається, – голосно засміялася Тетяна…