Після смерті Ігоря його діти одразу ж вигнали мене з дому. Причому зробили це без пояснень та співчуття. Вражена цим і будучи вже бездомною, я звернулася до своєї дочки, Адріани, від першого шлюбу, але й там на мене чекав новий душевний біль.

У студентські роки я вийшла заміж за батька Адріани, і ми були сповнені надій та планів на майбутнє. Але він несподівано помер, залишивши мене молодою вдовою та майбутньою одинокою матір’ю. Народження Адріани змусило мене залишити її з матір’ю в селі, а самій закінчити навчання і почати працювати, щоб надалі зуміти забезпечувати її.

Саме на роботі я познайомилась із Ігорем. Ми з Ігорем, тоді ще моїм начальником, знайшли втіху в нашій спільній втраті, і наша дружба переросла у кохання.

Ми одружилися і почали жити разом, залишивши Адріану з моєю мамою. Діти Ігоря та Адріана не потоваришували, що підтвердило правильність нашого рішення залишити її з моєю матір’ю.

Однак ми не залишали Адріану поза увагою, обсипали її любов’ю, увагою та подарунками. Ігор навіть подарував їй на весілля квартиру. Ми з Ігорем гармонійно прожили три десятки років, так і не оформивши наших відносин юридично, не завівши спільних дітей, але виховуючи його трьох.

Для мене вони були сім’єю, але вчинки дітей після його смерті показали їхні справжні почуття до мене. За життя Ігоря я не замислювалася про своє майбутнє.

Все його майно перейшло до його дітей, і я ніколи не заперечувала цього. Але коли мене вигнали з дому і відкинула рідна дочка, реальність ударила мене з усієї сили.

Адріана, яка, як я сподівалася, стане моїм притулком і підтримкою, холодно відкинула мене, звинувативши в тому, що я завжди віддавала і віддаю перевагу дітям Ігоря, а не їй. Тепер я живу на літній кухні у тітки в селі, не знаючи, що на мене чекає в майбутньому. Щоночі мене мучить одна думка: чому мої діти покинули мене, коли я присвятила своє життя турботі про них?