– Я слідом за тобою, Микольцю, відчуваю, що недовго і мені залишилося, – Марія тримала сухеньку руку чоловіка в своїй і тихо гладила її.

Микола був дуже слабий. А колись її молодий Миколка носив на цих руках свою кохану Марійку.

– Як думаєш, Марійкр, є там що, чи ні? — раптом спитав Микола, і в Марії покотилася сльозинка по щоці.

Ніколи раніше її чоловік не дозволяв собі перед нею свою слабість показувати, а тут. Вона відвернулася, змахнула сльозу.

Сказали, що максимум місяць і все… Але дякувати Богові він спокійно лежить і все…

Все сталось раптово.

А який же ж міцний був мужик!

Марія сиділа поруч і вони разом відгадували кросворди.

– Сорт зелених яблук? Девʼять букв, на «С», – Марія ледве встигла сказати, а Микола вже відповів:

– Симиренко, Марійко! А пам’ятаєш, як нам шість соток дали, ох, як же ж ми раділи! Яблуньки посадили, антонівку, ренет. Урожаю чекали років зо три, а потім вони як зацвіли! Пам’ятаєш, Марійко?

– Звичайно, Микольцю.

– Ну, давай далі кросворд розгадувати.

– Ну давай. Тимчасова конструкція для фундаменту на «О» вісім літер.

– Ти всі якісь легкі слова мені загадуєш, – усміхнувся Микола.

На худих щоках – зморшки і промінчики біля очей від посмішки.

– Опалубка! Пам’ятаєш, як я на будівництво за кордон їхав. А ти на мене чекала з хлопцями. Я приїду, Дмитрик обіймати біжить, а Оленка до мене пригорнеться.

А ти стоїш і дивишся на нас, як зараз пам’ятаю, волосся в тебе пухнасте, вгору підняте. А очі щасливі! Із заробітків чоловік приїхав.

Марія стиснула руку чоловіка,

– Так, Микольцю, як зараз пам’ятаю, це ж життя наше, як не пам’ятати? Хто б думав, що з Дмитриком таке станеться. А Оленка днями приїде… Наче приїде, вона обіцяла…

– Ти не переймайся, Марійко, звичайно приїде. У неї своїх турбот вистачає, живе далеко, а так то вона завжди нам допомагала. Ти, Марійко знаєш, ти потім, без мене, не відмовляйся, їдь до неї. Оленка давно нас до себе кликала, то ти їдь. Ні до чого тобі тут жити самій, обіцяєш?

– Обіцяю, Микольцю, ти не хвилюйся, тільки це буде не скоро. Ми з тобою разом все подолаємо, давай краще кросворд далі розгадувати…

Морська тварина, яка живе на рифах. На букву «К» починається, на «Л» закінчується, пʼять букв. Ну, знаєш?

– Ще б пак! Корал! Я ж тобі каблучку й сережки з коралами подарував, коли першу премію отримали. А ти сказала, що корали приносять щастя та захищають від бід, це чудовий подарунок! І що ти навіть не мріяла, що в тебе колись будуть такі прикраси. Я був гордий і щасливий.

– Ми були щасливі, і не в коралах річ. Просто я тебе люблю, Микольцю.

– І я тебе, Марійко, кохана моя!

Марія знову непомітно витерла сльози, хотіла сказати, що без Миколки і їй не жити, та що й вона слідом за ним піде, вона це відчуває. Але подумала, що він засмутиться, і не стала говорити.

Натомість відповіла на його запитання, що він поставив – чи є що ТАМ на її думку, чи нема нічого.

Не знала, як слова підібрати, і сказала, як думала:

– Микольцю, ти не думай, що я тебе втішаю. Просто ми з тобою берегли один одного і намагалися за Дмитрика не журитися.

Я хотіла тобі розповісти, що син мені сниться, як наяву, а ти відвернувся.

Я зрозуміла тобі це важко чути і не стала продовжувати.

Але він ніби живий був, і я відчуваю, що він ніби десь існує. В якомусь іншому світі напевно, але він не зник, адже я мати, і я це відчуваю.

Марія говорила, а Микола прикрив очі, але вона зрозуміла, що він її чує і розуміє її слова, як ніколи раніше.

Вона тепер хотіла лише одного – продовжити ці останні години щастя. Нехай він лежить, але вони все одно разом і їм є що сказати один одному…

…Оленка приїхала через кілька днів, встигла. Але батько не міг нічого сказати. А через день його не стало…

Марія не заперечувала поїхати з дочкою, тільки попросила почекати трохи.

– Мені треба зібратися, речей я багато не візьму, але хочеться взяти із собою найдорожче серцю. Листи, фотографії, ну дещо набереться, – пояснювала вона дочці, шкодуючи її.

Живе вона з чоловіком набагато старшим, дітей немає, другий шлюб, а так і не склалося…

Вирішили, що Олена приїде по матір через місяць.

Марія полегшено зітхнула, коли дочка поїхала, дуже їй не хотілося їхати з їхнього з Миколкою будинку, де все нагадувало чоловіка і їхнє щасливе життя.

Потроху Марія майже зібралася.

Годинами вона дивилася на старі фотографії, читала старі листи.

Не може бути, що все пішло і більше ніколи не повториться…

Перед приїздом Оленки Марія розхвилювалася. Їй все здавалося, що вона забула щось важливе. Сережки й каблучку з коралами вона тепер не знімала.

Олена мала приїхати вранці, і Марія довго не могла заснути, перебираючи в пам’яті, чи все склала.

Заснула вона вже майже під ранок, чи то сон, чи забуття.

І тут же прийшла до тями, здивувалася, що двері в будинок раптом відчинилися і увійшли… Її син Дмитрик і… Микола!

– Господи, та як же це так?! Який гарний сон! – подумала Марія…

Вона поправила сукню, машинально перевірила каблучку й сережки – чи на місці?

– Мамо, а ми за тобою! – посміхаючись сказав Дмитрик. – Ти готова?

– Уявляєш, син мене переконав, що вже пора! Я не хотів тебе квапити, але Дмитрик сказав, що чекати ні до чого, що так буде краще, – винувато посміхнувся Микола.

І Марія, не роздумуючи більше ані миті, зробила крок у його обійми, прошепотівши:

– Микольцю, та я саме так і хотіла, слідом за тобою, ти вгадав!

Вони вийшли в сад, і Марія навіть засміялася від радості – в саду пишним цвітом цвіли молоді яблуньки…

…Олена, приїхала і спочатку не зрозуміла, чому двері у будинок відчинені. Вона зайшла в кімнату й застигла від побаченого.

Мама лежала на ліжку в красивій сукні, з усмішкою на обличчі і притискала до серця альбом зі старими фотографіями…

КІНЕЦЬ.