— Та чому одразу «пішов геть», Віра? — обурився Ігор, коли дружина вказала йому на двері. – А вислухати людину! Зрозуміти причини! З’ясувати, зрештою, чому я вчинив саме так, а чи не інакше! Це тобі на думку не спадало? Відразу «збирай речі та шуруй»? Звідки це в тобі? Ти ж моя дружина!

— По-перше, не одразу, — відповіла Віра. — Я терплю твої пригоди вже понад сім років. А слухати твої виправдувальні промови… Не хочу.

– Чому не хочеш?

— Мені вже нецікаво, чому ти не ночуєш удома кілька днів.

— А чому нецікаво, не замислювалася?

– Ні.

— Погано, що не думала. Адже я тобі не чужа людина. Чоловік. Батько твоєї дитини.

— Можеш вважати, що з того моменту ти мені не чоловік.

— І так спокійно про це кажеш?

— А тому, що вже все, Ігоре!

– Що “все”?

– Перегоріло. Настільки, що… Нічого до тебе не відчуваю. Ні поганого, ні хорошого. І кохання давно минуло, і злість закінчилася. Нічого нема. Порожнеча. Тому й говорю спокійно.

– Ти що, серйозно приревнувала мене до цієї жінки? Ну, це смішно, Віра! Справді, смішно. Запевняю тебе.

– Ой, Ігоре. Не починай. Все вже сказано. І мені тепер абсолютно все одно з якою ти жінкою. З цією чи з іншою якоюсь.

— Отже, все-таки приревнувала.

– Думай що хочеш.

— Та в мене з нею не було нічого. Так… Захопився трохи. І що? Відразу збирай речі та провалюй? Так, чи що.

— Я не хочу, щоб…

— Між іншим, Віра, ти сама винна. Від добрих дружин чоловіки не тікають.

– Нехай так. Я винна. Якщо тебе це втішить.

— Та почуєш мене нарешті! При чому тут я? Коли йдеться про тебе! Невже не розумієш, що зараз відбувається? Невже до тебе не доходить, що я не виправдовуюсь і не перепрошую, розмовляючи з тобою?

— А що ти робиш?

– Я чекаю, Віра.

– Чого чекаєш?

— Чекаю, коли нарешті в тобі прокинеться совість.

– Втомилася тебе слухати. Пішла спати.

– Ні, Віра! Я хочу, щоби ти послухала. Ти не мусиш ось так здаватися і опускати руки. Не забувай, що ти насамперед дружина моя. Я розумію, що це важко. Бути дружиною такої людини, як я. Але коли виходила за мене заміж, про що думала?

— Я думала, що ти — чесна людина… Що тобі можна довіряти… Що в важку хвилину я можу на тебе покластися…

— Та що ж ти таке кажеш. А?! Ну сама послухай… Невже самій не смішно? Думала вона! Чесна людина. Хто? Я? Покластися. Довіряти. Схаменися, Віра. Та з якого дива?

— З такого, що…

— Це все, не більше ніж красиві слова. І за ті сім років, що ми разом, я вже багато разів їх чув.

– Що чув? Що я…

— Навіть не починай, Віро. Нічого нового ти вже мені не скажеш.

— Я не збираюся. Тому що такі поняття, як чесність та вірність, тобі не відомі. Це не про тебе, Ігоре.

– Вірно кажеш. Не про мене. А чому, не замислювалася?

– Замислювалася. Бо ти…

— Я? – вигукнув Ігор, хапаючись за голову. – Ну звичайно. Я один у всьому винен. А ось що ти сама зробила, щоб я став чесним, вірним, надійним? А? Що? Мовчиш? Палець об палець не вдарила, щоб хоч щось змінити в мені на краще. На що сподівалася? Що я сам перетворюся на таку людину? Так?

— Я думала, що…

— Ні, Віра! – рішуче вигукнув Ігор. – Нічого ти не думала. Тому що була впевнена, що все робиться само собою! І я раптом, ні з того, ні з цього, стану іншою людиною! Вірним, чесним, надійним. Так? Так думала?

— Коли ми познайомилися з тобою, я не знала, що…

— Не знала чи не хотіла знати? — поспішив запитати Ігор. – Мовчиш. Правильно. А що тут можна сказати? Тільки мовчати.

— Я не мовчу, а…

— Ти, як страус, Віра, сховала голову в пісок і все. Мовляв, твоя хата з краю і знати нічого не хочеш. А те, що я в результаті за ці сім років перетворився на кого не зрозумій, це тебе вже не хвилює? Нехай тепер із цим розбирається інша. Тебе навіть не турбує, хто ця інша. Сама сказала. Тобі байдуже. Тобі все одно. Будь-яка. Скористалася мною і пішов геть.

— Ігоре, те, що ти зараз кажеш…

– Що Ігор? Ну що Ігор? Усі ці сім років я тільки й робив, що чекав, чекав і чекав. Ну коли ж? Ну коли ж? Ну, коли ж вона нарешті зверне на мене свою увагу. І візьметься нарешті за моє виховання.

— Я намагалася, але ж…

— Намагалася вона. Значить погано намагалася! Якщо в результаті тепер ось що виходить!

— Коли у нас народилася дитина, я…

— Ось усі ви такі жінки. Щойно, так одразу дитиною прикриваєтесь. Не я, мовляв, винна. Дитина! А як після цього дивитимешся у вічі моєї мами? Що їй скажеш?

– Знайду що сказати?

– Що? Що колись виходила за мене, не знала, який я? Це скажеш?

— Я скажу, що…

— Чи була впевнена, що всю необхідну виховну роботу зі мною вже проведено? Так? Це скажеш моїй мамі? І дорікнеш її в тому, що вона погано мене виховувала? Так?

— Вважаєш, що…

— Так, Віро. Я вважаю, що вихованням чоловіка має займатися дружина. І лише дружина. А не його мати.

— І тому…

— І тому ще не пізно все виправити. Пропоную почати із завтрашнього… Ні. Не з завтрашнього. Почнемо з наступного тижня. Сьогодні у нас що? Четвер? Чудово. Я на три дні поїду, а в понеділок повернуся. Правильно? І ми почнемо все із чистого аркуша. Але тільки тепер, Віра, все має бути серйозно. І ніякі поблажки більше не допустимі.

– Поблажки? Не зрозуміла про що ти?

— Про виховну роботу, Віро. Ось про що. Яку ти вела жахливо.

– Поясни.

– Легко. Ти винна… Ні, не так. Просто зобов’язана зробити все від себе залежне, щоб мене не тягнуло до інших жінок. Розумієш?

— Розумію.

— А що для цього треба, Віра, знаєш?

– Що?

– А я тобі розповім. Треба, щоб я щодня почувався у нашому з тобою домі бажаним. За будь-яких обставин. Як би важко тобі не було. Незалежно від того, що я роблю і як поводжуся. Навіть якщо тобі щось не подобається в мені, завжди маєш залишатися коханою дружиною. І терпіти, терпіти, терпіти мене. Незважаючи ні на що. Незважаючи на жодні труднощі. Тоді тільки можна на щось розраховувати. Розумієш?

– Не зовсім.

— Наприклад, я, ось як сьогодні, повернувся додому після кількох днів відсутності. А тобі все одно. Ніби нічого не помічаєш. Навіть не начебто, а взагалі не помічаєш. Ніби нічого не було. Ласкавий погляд, смачна вечеря. І жодних дурних питань, Віра. Боже збав.

Зрозумій, Віра, адже якщо я щоразу повертатимуся саме в таку теплу домашню атмосферу, бачитиму в тобі завжди тільки ласкаву, ніжну, добру, мовчазну, турботливу, закриваючу на все очі дружину, адже мені не потрібні будуть інші будинки та інші жінки. Правильно?

– Впевнений?

– А ти сумніваєшся?

— Я не маю сумніву, а…

— А давай спробуємо, Віра. Справді, що ми втрачаємо? Ну, вигнати мене завжди встигнеш. Це твоя квартира, я тут не зареєстрований.

— Кажеш, на все заплющувати очі, і в будь-яких ситуаціях залишатися доброю, ніжною, лагідною? – запитала Віра.

– Я розумію, – відповів Ігор, – що це не так просто. Але… Як тобі це пояснити? Тільки подумай, що отримаємо в результаті! І ось ця кінцева мета і повинна тебе надихати. Розумієш?

— Розумію.

— Отже, згодна почати з чистого аркуша?

– Згодна. А чому б і ні?

— Чогось, Віро, впевненості у твоєму голосі не чую. Звідки це «чому б і ні»? Має бути одне впевнене «Так!». Тоді лише можна розраховувати на успіх.

– Я зрозуміла.

— Може пройти чимало років, перш ніж я нарешті стану тим, ким ти хочеш мене бачити. Чи готова терпіти, скажімо, Ігор задумався, ще років десять?

— Років з десять?

– Так.

– А менше не можна?

— Дивися сама. Мені зараз 45. Тут як хочеш, а менше десяти ніяк.

— Ну, якщо менше ніяк.

– Ніяк, Віро. З 45 до 55 — це найнебезпечніший вік. Можна, звичайно, ризикнути і постаратися стати порядною людиною раніше. Років так на два, наприклад. Але… Швидкісний результат може виявитися ненадійним. І тоді доведеться все починати спочатку. А потім ми самі себе дорікатимемо. Що не почекали якихось двох років. Поспішили і цим зруйнували своє щастя.

– Я зрозуміла, – впевнено сказала Віра. — Десять, то десять. Чого тут. Потерплю

— От і добре, — зрадів Ігор. — Запевняю тебе, Віра, не пошкодуєш.

Ігор глянув на годинник.

— Як швидко біжить час, — сказав він. — Заговорився я з тобою, Віра. Адже мене чекають. Отже, як домовились? До вечора понеділка?

— До понеділка, — відповіла Віра.

“Десять років, – думав Ігор, виходячи з під’їзду, – у мене попереду десять довгих, щасливих років”.

А у понеділок увечері Віра не пустила його. Вона винесла з квартири валізу з його речами і сказала, що передумала.

– Як передумала? Віра? Та що ж ти таке кажеш. Невже передумала робити з мене порядну людину? Сама після цього не зможеш спокійно жити. Тебе мучити совість буде. А що скажеш нашій дитині?

– Ні, ні, – відповіла Віра. — Чесну людину я з тебе все ж таки зроблю. Обов’язково зроблю. Але не зараз.

– Не зараз?

– Трохи пізніше.

– Коли ж?

— А за десять років і почнемо.

– Коли? — з жахом промовив Ігор.

— А коли тобі виповниться, то одразу й почнемо, — відповіла Віра.

— Навіщо відкладати, Віро? Тим більше, на такий тривалий термін. Я вже зараз хочу стати гарною людиною. А за десять років — хто його знає?! Може бажання й пройде. Ти розумієш, чим ризикуєш?

— А ти зроби так, щоби бажання не пропало, — відповіла Віра.

– Це неможливо!

— Можливо, Ігорю. Я знаю. Інша річ, що важко. І, як ти сам нещодавно говорив, не так просто. Але… Як тобі це пояснити? Тільки подумай, що отримаєш у результаті! І ось ця кінцева мета і повинна тебе надихати. Розумієш?

— Розумію, але…

— А щоб тобі було легше, ми розлучимося.

— Розлучимося?

– Ну так. І я подам на аліменти.

— І десять років я платитиму тобі аліменти? І жити із мамою? Віра… Це жорстоко. На що прирікаєш мене? Подумай сама!

– Десять років пролетять швидко; не встигнеш озирнутися, — сказала Віра і зачинила двері.

А коли за десять років Ігор (як і було домовлено) прийшов до Віри на виправлення, вона його знову не пустила. Сказала, що місце вже зайняте і зараз займається вихованням іншої людини.

– А як же я? – запитав Ігор. — Хто мене виправить?

— Хто тебе виправить? — задумливо промовила Віра, з цікавістю дивлячись на колишнього чоловіка. – Навіть не знаю. Є одна думка, але думаю, що тебе вона не потішить.

— Я готовий на все.

— Це зрозуміло, що ти готовий, — сказала Віра. — Але давай не впадатимемо в крайнощі. Краще ось що зробимо. Почекаємо ще років з десять.

— Ще десять? — жахнувся Ігор.

– А що? – спокійно відповіла Віра. — На той час, може, вже й виправляти нічого не доведеться.

– Ти думаєш?

– Чому ні? – відповіла Віра. — Я чула, що у багатьох чоловіків із віком це саме минає. І вони стають чесними, вірними та надійними у стосунках із жінками самі собою.

– Ти впевнена?

— Чого гадати, — відповіла Віра. — За десять років побачимо. Якщо не пройде, приходь. Щось придумаємо.

КІНЕЦЬ.