Марія вже схопилася за ручку дверей і хотіла відчинити двері та увійти, як раптом почула розмову. Марія відпустила ручку дверей і завмерла. Тому що це були знайомі їй голоси.

За кілька годин до цього.

Дитячий садок виявився закритим і Марія повезла дітей назад додому. Щоб залишити їх із своїм чоловіком. У Івана у цей день був вихідний. Але його вдома не було. Марія зателефонувала чоловікові та з’ясувала, що його терміново викликали на роботу.

І тоді Марія не змогла придумати нічого кращого, як повезти дітей до своєї свекрухи. Про всяк випадок, щоб не почути відмову, Марія вирішила не попереджати Анастасію про свій приїзд.

«Телефоном вона може щось придумати,— подумала Марія,— щоб тільки не залишатися з онуками. Просто може сказати, що її вдома немає».

І вже виходячи з дітьми з дому, Марія побачила чоловікові ключі від квартири його мами. Вони лежали на підлозі у передпокої.

«Це знак згори, — подумала Марія, — раптом Анастасія вийшла в магазин. Не доведеться чекати на сходах».

Марія взяла таксі і вже за п’ятнадцять хвилин разом з дітьми дзвонила до квартири Анастасії.

Свекруха майже відразу відчинила двері. Марія пояснила ситуацію. Перепросила, що без попередження. Сказала, що спізнюється на роботу, а залишити дітей більше нема з ким. Анастасія з радістю погодилася побути із дітьми. Сказала Марії, щоб та не хвилювалася та спокійно їхала на роботу.

— Одразу після роботи я по них приїду, — пообіцяла Марія і вискочила з квартири.

Всю дорогу до роботи Марія переживала, що напрягла свекруху.

«Анастасія — чудова, мила жінка, — думала Марія. – А я? Егоїстка, яка думає лише про себе. У Анастасії, напевно, свої справи на сьогодні були заплановані, а я так нахабно увійшла до її життя та зруйнувала всі її плани. Ні. Так не можна. Треба буде відпроситися сьогодні з роботи раніше і вибачитися перед нею за занепокоєння. Куплю їй торт. Найбільший”.

Приїхавши на роботу, Марія одразу поговорила з начальником. Пояснила ситуацію. Розповіла про закритий дитячий садок, про зруйновані плани свекрухи та про те, як сильно її мучить совість.

— А в такому стані, — сказала нарешті Марія, — ну який з мене працівник. Видимість одна. Більше шкоди завдаю, ніж користі. Відпустіть мене сьогодні раніше, га?

Начальник сам був дідусем.

– У мене теж є невістка, – чесно зізнався він, – і вона теж частенько, і в самий невідповідний момент, підкидає нам із дружиною онуків.

— Ось бачите, — сказала Марія. — Ви тільки уявіть, як зараз моя свекруха. З двома дітьми! Одному – шість, іншому – чотири!

Начальник похитав головою і важко зітхнув. Він усе розумів. Він уявив, як незнайома йому жінка няньчиться з двома дітьми, пожалів Анастасію, пішов назустріч Марії і дозволив їй раніше піти з роботи.

По дорозі до Анастасії, Марія купила великий торт. Найбільший, який побачила.

А у квартиру Анастасії Марія увійшла без дзвінка. Сюрприз хотіла зробити. І для цього скористалася ключами чоловіка. Увійшовши до квартири, Марія, звичайно, не могла не звернути увагу на тишу.

«Вони, що там,— подумала Марія,— сплять, чи що? Напевно, сплять, якщо так тихо.

Про всяк випадок, щоб не розбудити нікого, Марія тихенько пройшла на кухню і почала готувати собі каву.

Кава вже була готова і Марія налила собі філіжанку, коли раптом почула гучний крик зі спальні. То був не дитячий голос. Марія здригнулася від страху.

«Це щось із Анастасією? — миттю промайнуло в її розумі. – Це все через мене. Не витримала навантаження з дітьми, і… ось результат. Треба бігти рятувати її. А якщо вже пізно? Що я скажу Іванові? Він мені не пробачить. Він попереджав, що його мамі не можна хвилюватись. Я егоїстка. Може, треба одразу викликати допомогу? А де мій телефон? Він — у передпокої!»

Крик повторився, коли Марія вже вискакувала з кухні.

«А де мої діти? — промайнуло в голові Марії. – З ними що?»

І ось вона вже схопилася за ручку дверей спальні, вона вже хотіла відчинити двері, як раптом почула голоси. Марія відпустила ручку дверей і… завмерла.

Це були знайомі їй голоси. Один голос належав її чоловікові Івану, а другий – її подрузі Анжелі.

— Іване, скажи чесно, ти щасливий? — спитала Анжела.

— Ну, як тобі сказати… — відповів Іван.

— Скажи, як є, — попросила Анжела. – Скажи правду.

– Кому потрібна моя правда? — спитав Іван.

– Мені.

– Тобі?

– Так-так! — вигукнула Анжела. – Мені. Я хочу знати, чи ти щасливий.

– Ні. Я нещасний.

– Але чому?

– Чому? І ти ще питаєш?

– Ну так. Адже ти маєш усе. Дім, дружина, діти. Хороша робота.

– Ах, Анжела. Дім, сім’я, робота – це необхідно, але недостатньо для чоловіка, щоб бути щасливим.

— Чого ж бракує чоловікові? — спитала Анжела.

— Чоловікові не вистачає головного.

– Головного?

— Без чого він не може назвати себе щасливою людиною.

– А що головне?

– Кохання.

– Ти не любиш свою дружину?

— Я любив її, — обурено відповів Іван. – Але скільки можна? Любити без відповіді. І немає нічого дивного, що моє почуття зникло назавжди.

“Нерозділено? – не зрозуміла Марія. — Та що ж це?”

– А що Марія? — спитала Анжела.

— Тепер я знаю, що вона мене ніколи не любила.

— Невже?

– Не любила, – почула вона голос чоловіка.

«Я не любила його? — розгублено подумала Марія. — Та як він сміє так казати? Та я тільки й робила весь цей час, що кохала його. Більше за себе. Навіть більше, ніж наших дітей!»

— А коли хтось любить один, — вів далі Іван, — це вже не кохання.

— А що це?

– Страждання. Тяжка мука. Ревнощі. Нічні сльози в подушці.

– Нічні сльози? – перепитала Анжела.

— Фігурально кажучи, — уточнив Іван.

— А-а, — з розумінням відповіла Анжела.

— А так хочеться справжнього кохання, Анжела. Взаємного! Якби ти знала.

«Хочеться справжнього кохання, — подумала Марія, — ну що ж. Я тобі покажу, що таке справжнє кохання».

– Я знаю, – радісно кричала Анжела, – знаю! Я сама в такому ж становищі. Я одружена з нелюбимим чоловіком. При цьому люблю тебе, але не впевнена, що моє до тебе кохання взаємне.

«Ну, а з тобою, подружко,— подумала Марія,— у мене буде дуже проста розмова. Почекай трохи”.

– Як? — почула Марія гіркий вигук чоловіка. — І ти можеш сумніватися? Після того, що зараз між нами було?

Марія раптом відчула, що дуже втомилася і більше не може все це слухати далі.

“А де діти? — думала Марія, повертаючись на кухню, і зачиняючи за собою двері. – З ним все гаразд?”

Вона подзвонила свекрусі. З’ясувала, що з дітьми все гаразд, вони зараз гуляють у парку.

Наступний телефонний дзвінок був чоловіку Анжели.

— Приїжджай, — сказала Марія. – Адресу я тобі скину. Під’їдеш, у двері не дзвони. Надішли мені повідомлення на телефон. Я тобі відчиню.

Так і сталося.

– Що з Анжелою? – запитав нелюбимий чоловік.

В цей час у спальні знову пролунав крик.

– А ти не чуєш? – відповіла Марія і показала рукою. — Он як мучиться. Страждає. Тобі туди.

Крик повторився.

— Господи, та що це таке? – вигукнув нелюбимий чоловік.

Марія знову повернулася на кухню і залюбки слухала крики, що лунали з сусідньої кімнати. Коли крики стихли, Марія відрізала собі великий шматок торта.

— Щоб ноги твоєї більше в моїй хаті не було! — почула Марія голос зненавидженого чоловіка. — Їдь до своєї мами.

Коли Іван та Анжела увійшли на кухню, вони не одразу помітили Марію. Так були схвильовані. А коли помітили, завмерли на місці.

– Марійка? — злякано промовив Іван. — А… Що ти тут робиш?

Марія тим часом їла торт і пила каву.

— Вечеряю, — спокійно відповіла Марія. – А що це в тебе, Ваня, під оком? І що в тебе з носом?

— Я, мабуть, піду, — сказала Анжела.

— А навіщо тобі кудись іти? — спитала Марія.

– В сенсі? – не зрозуміла Анжела.

– В прямому. Іти тобі нікуди. Чоловік вигнав. От і залишайся тут. І живи. Це ж краще, ніж у мами. Правильно?

Анжела злякано подивилась на Івана. Іван покрутив головою і знизав плечима.

— А про мене не хвилюйся, — спокійно сказала Марія. — Іван мені більше не потрібний. Можеш забирати його собі. Тим більше, що ви, я чула, кохаєте одне одного. Взаємно! Ось і любіть далі. А я піду.

— Марія, я розумію,— сказав Іван,— що це все…

— Ну й молодець, що розумієш, — сказала Марія. — Отже, не доведеться тобі нічого пояснювати.

– Пояснювати, що? — спитав Іван.

— Ну що ми з тобою більше не разом.

— А як же наші діти, Марія? Про них ти подумала?

— Про них, Ваня, тепер ти думатимеш. Твоя нова дружина, ну і звичайно, твоя мама.

– Як це?

– Так це! Мені твої діти не потрібні. Мені взагалі нічого чужого не потрібне.

— Ти розумієш, що кажеш, Марія?

— Дуже добре розумію.

— Як твої діти можуть бути для тебе чужими?

– Дуже просто. Адже вони від тебе. А ти тепер для мене чужий. Значить, і твої діти для мене чужі.

– Маша, ти що? — вигукнула Анжела.

– А що? Якщо ти любиш Івана, то полюбиш його дітей. Правильно я говорю?

– Ні, – категорично заявила Анжела. — Івана я, звичайно, люблю, але на його дітей, даруйте, не підписувалася. Краще я повернуся до мами.

Вона вийшла із кухні.

— Скатертиною дорога, — крикнула їй услід Марія.

– Анжела, стій! – закричав Іван, вибігаючи за нею. — Я також на них не підписувався!

В цей час у квартиру повернулася свекруха з дітьми. Побачила сина, який щось пояснював Анжелі. Коли дізналася, що трапилося, сказала, щоб ніхто не розходився, повела дітей спати, привела Івана та Анжелу на кухню та почала кричати на Марію.

– Сама винна. Треба було більше уваги приділяти чоловікові. Тоді б він, може, по твоїх подругах не бігав би.

– Подруга? — спокійно перепитала Марія, відрізаючи ще шматок торта і наливаючи кави, — дуже цікаво. Ну ну. А ви, значить, квартиру йому свою надавали? Я правильно розумію? Так? З подругами?

– Так, я надавала йому свою квартиру! – з викликом відповіла свекруха, – і що? Все краще, ніж по готелях поневірятися або по орендованих квартирах.

– Думаєте, краще?

– Звичайно! — впевнено відповіла свекруха. — Ти тільки уяви, скільки грошей я заощадила тобі за той час, що ви живете разом.

Іван докірливо глянув на маму.

— А як ти гадала? – продовжувала свекруха. – Чоловікові 35 років.

– Мама! — вигукнув Іван. — До чого тут мій вік?

— Коротше, — підсумувала свекруха, — пропоную не сваритися. В житті всяке буває. Потрібно все забути та пробачити.

— Я пробачила б, — відповіла Марія. – Вас! Якби ви нічого не знали. А ви, виявляється, все знали і потурали.

— Я ваш шлюб рятувала. А у вас двоє дітей.

– У вас, – уточнила Марія. – У вас двоє дітей. Не в мене. Я собі інших заведу. А щодо того, щоб не сваритися, я згодна. Сваритись не будемо. Розлучимося, і все. Діти залишаються із батьком. Тим більше, що вони тут зареєстровані.

– Мені діти не потрібні! – закричав Іван.

Марія здивовано подивилася на чоловіка.

— Чого ти розкричався? – сказала вона. — Ну, не треба, і не треба. У чому проблема?

І з цими словами Марія доїла останній шматок торта (все, що від нього залишилося), допила кави, піднялася з-за столу та вийшла з кухні.

Свекруха, Анжела та Іван пішли слідом за нею.

— За своїми речами та речами дітей приїдеш завтра ввечері, — сказала Марія, коли вдягалась у передпокої. — На розлучення подам сама. Щодо аліментів не турбуйся. Платитиму регулярно.

Перш ніж піти, вона обернулася.

– Ну? — спитала Марія. — Чого ви всі такі похмурі? Адже нічого особливого не сталося? Рано чи пізно це все одно сталося б. Правильно? Головне, що ви любите одне одного. А доки ви любите, все у вас буде добре.

Марія пішла. Анжела заплакала. Іван сів на підлогу і схопився за голову. Свекруха щось шепотіла собі під ніс.

Звичайно, Марія не збиралася кидати своїх дітей. Вона спеціально розігрувала із себе байдужу і безсердечну матір. Це була частина хитромудрого плану, який Марія вигадала, коли сиділа на кухні.

“Вони приїдуть до мене вже наступного дня, — думала Марія, — обидвоє повзатимуть переді мною на колінах і благатимуть, заберуть у них дітей. І я погоджуся. Але! З умовою”.

Так і сталося.

— Не знаю, — байдуже відповіла Марія. — Що я сама з ними робитиму? Без чоловіка!

— Ми допомагатимемо грошима! — в один голос кричали мама та син.

– Гроші – справа не надійна. Обіцяти ви всі майстри. Ось тому, якщо хочете, щоб діти залишилися зі мною, з вас — трьохкімнатна квартира. В центрі. І поряд із метро. Я її здаватиму і це хоч якось скрасить мою самотність. В кінці кінців. Хто тут постраждала особа?

– Трьохкімнатна квартира в центрі?! — обурено закричала вже радісна свекруха, адже справа, здається, зрушила в потрібному напрямку. – А хо-хо не хо-хо.

– Не хо-хо! — впевнено відповіла Марія. – Нормальна ціна. За двох дітей!

– Марія! Візьми себе в руки.

– З якого дива? Ви ж самі вмовляли мене народжувати. Спочатку одну, потім другу дитину. Я казала, що може не треба. Але хіба вас переконаєш. Ви хотіли якнайшвидше стати бабусею, а ваш син мріяв стати татом. Але ось. Стали. Чого вже тепер.

В цей час Іван, з широко розплющеними очима мовчки сидів у кутку і злякано витирав піт, що котився по обличчю. Він уже не мав сил щось говорити. Він з жахом думав про те, що буде, якщо мама та Марія не домовляться. Йому представлялися картини одна страшніша за іншу. Йому хотілося плакати, але сліз уже не було. Минулої ночі закінчилися.

— Я згодна, що двоє дітей — задоволення не дешеве, але ж не трьохкімнатна квартира! Усьому є межа.

— Ні, мені, звичайно, цікаво, трьохкімнатна квартира — це для них багато. А скільки ж ви хочете?

— Максимум однушка, у спальному районі, і не обов’язково поряд із метро.

– Ха-ха, – відповіла Марія.

— Не ха-ха, — стояла на своєму свекруха, — а в нас і грошей таких немає, щоб трьохкімнатні квартири в центрі купувати.

— У вас є гроші, є. Я точно знаю. А одну в спальному районі Анжелі запропонуйте. Вона й цьому зрадіє. Все краще ніж у мами.

— Але ж трьохкімнатна квартири! Це ж ні в які ворота!

– Як хочете, – відповіла Марія. — До вісімнадцяти років платитиму аліменти, а далі — без мене. Без мене.

Вони ще довго кричали, доводячи один одному, скільки сьогодні коштують двоє дітей. Все закінчилось добре. Зійшлися на двійці в центрі, але не поряд із метро.

КІНЕЦЬ.