Віра Василівна повернулася з магазину з важкими пакетами продуктів в руках.

Вона поставила їх на кухонний стіл і звично запитала свого чоловіка Івана Степановича, який саме читав газету:

– Іванку, ніхто не дзвонив нам?

– Ні, – впевнено відповів чоловік.

Але трохи помовчавши він запитав:

– А ти чекала на іншу відповідь?

– Напевно, чекала, – сумно відповіла Віра Василівна. – Напевно, щоразу повертаючись звідкись, я чекаю, що ти скажеш, що дзвонив наш Вітя, чи Оленка, чи онуки… Що хтось про нас згадав і подзвонив…

– По-моєму вже настав час примиритися з думкою, що наші діти – самозакохані, – сказав Іван Степанович. – Вони не хочуть себе турбувати допомогою літнім батькам і живуть за своїми законами.

– Ну про що ти говориш?! – ахнула Віра Василівна. – Про яку допомогу я прошу?! Я просто хочу спілкуватися зі своїми дітьми, дізнаватись, як у них справи, як ростуть онуки… І щоб до нас у гості вони на вихідні приходили, як до нашої сусідки… Я завжди заздрю Марині Іванівні. На вихідних в неї такий шум, гамір. І син із дружиною, і донька з чоловіком та дітьми, всі за великим столом, пиріжками пахне. Усі сміються, жартують, голосно розмовляють. А онуки всі їй: «Бабусю! Бабусю!». Ну, чому у нас не так?

І сльози беззвучно потекли по щоках літньої жінки.

Чоловік стомлено відклав газету і докірливо похитав головою.

– Вірочко, ну що ти себе накручуєш? Ну скільки можна? Настав час змиритися з неминучим. Не хочуть наші діти нас знати…

– Але чому? Чому?! – вихопилося у жінки. – Що такого поганого ми їм зробили? Ми їх любили, виховували, балували, вивчили, житло допомогли купити. Ми б з тобою і онуків із задоволенням бавили… Та ось не дають…

Невже ми з тобою найгірші батьки у світі? Адже навіть гульвіс і пройдисвітів якихось пробачають, якусь увагу їм надають, до себе в гості запрошують.

А ми з тобою на старості років одні…

Сльози вже йшли водоспадом, а голос затремтів від образи.

Чоловік з жалем дивився на свою дружину. Він як ніхто інший розумів її переживання.

Адже він так само переживав від байдужості рідних дітей…

– Може мені самій подзвонити? – несміливо запитала Віра Василівна.

– Навіщо це? – невдоволено відповів Іван Степанович. – Вже не раз вони давали зрозуміти, що не хочуть спілкуватися. Взагалі нічого не хочуть, навіть вітати нас на свята.

– Ну не можуть вони бути такими… – знову тихо промовила жінка. – Це ж наші діти. Ми ж так їх любили… Та й любимо…

Закінчивши свої справи на кухні, Віра Василівна сіла у зручне крісло і вдалася до сумних спогадів…

…Ось вони з Іваном одружилися і оселилися в маленькій квартирці, що залишилася від бабусі.

Незабаром на світ з’явився Вітя, їх первісток, а через рік донечка Оленка.

Радості молодих батьків не було меж. Весь вільний час жінка присвячувала дітям.

Чоловік багато працював, щоб прогодувати сім’ю, а потім вони ще вирішили купувати дачу, щоб привозити дітей на літо з міста, відпочити на природі.

Потім в кредит на квартиру влізли, щоб розширити свою площу житла, й Іван Степанович почав працювати ще більше.

Віра також вийшла на роботу, щоправда, на пів ставки, але брала ще роботу додому.

Та навіть вийшовши на роботу, Віра знаходила час для своїх дітей. Вони були для неї най, най… І вони так любили і маму, і тата, так чекали вихідних, щоб разом вирушити кудись.

Жінка знову і знову згадувала щасливі моменти з минулого: пікніки в улюбленому дубовому гаю, поїздки на озеро, час, проведений на дачі за збиранням урожаю.

Коли почалося це відчуження? І чому так сталося, що зараз діти не хочуть з ними спілкуватися, повністю ігнорують своїх найближчих людей?

Перша ластівка промайнула, коли Віктор надумав одружитися, і Віра Василівна запропонувала йому оселитися в квартирі, що залишилася від її батьків.

Тоді Оленка влаштувала сварку. Галасувала, чому це Вітька отримає такий королівський подарунок, а їй нічого від бабусі з дідусем не дістанеться.

Потім сталася сварка через дачу. Віра Василівна сказала, що вони з батьком уже не можуть працювати на такій великій ділянці, тож хочуть її продати.

І знову діти обурилися, як це можна продати таку чудову дачу, в яку було вкладено стільки сил та грошей.

Там великий будинок із альтанка, мангал, сад, кущі ягід, парники…

Дача не тільки дорого коштує, але й служить для відпочинку і для поповнення сімейного бюджету.

А коли мати заперечила, що працювати на дачі, здебільшого доводиться їм із батьком, а вони вже не такі молоді, то діти почали… Сказали, що теж приїжджають допомагати, а взагалі вони працюють і не можуть розважатися на дачі, як би їм того хотілося.

Через рік все ж таки дача була продана, але з тих пір діти постійно дорікали матері в цьому, говорили, наскільки смачнішими були овочі, вирощені на власній ділянці.

Щоправда, про те, що гроші, отримані за цю ділянку, батьки їм же й віддали згодом, діти мовчали.

То Оленка вирішила нову машину купувати, а грошей не вистачало, то Вітя вирішив дружині дорогий подарунок зробити до тридцятирічного ювілею, ось гроші й скінчились.

На той час батьки вже не працювали, жили на одну пенсію.

Щоправда, залишалася ще та стара квартира бабусі, де вони починали своє сімейне життя.

Цю невелику квартирку вони трохи підремонтували і здавали в оренду, отримуючи надбавку до пенсії.

Але тут Оленка саме завагітніла, лікарі сказали, що у неї будуть двійнята, і молоде подружжя вирішило, що їм необхідно розширити своє житло.

До цього вони жили в однокімнатній квартирі, яку батьки ж і купили їм в кредит і подарували на весілля.

І звичайно, стару квартиру було продано, а гроші віддано Оленці та її чоловікові.

Тепер уже обурювався Віктор, який казав, що також має право на частину цих грошей.

Олена парирувала тим, що він одразу, коли одружився, отримав двокімнатну квартиру в хорошому районі.

Це призвело до сварок, і брат із сестрою зовсім розсварилися.

А хто в цьому винен? Звісно ж, батьки!

І син, і дочка дорікали їм в упередженості, у тому, що одного люблять, а другого не люблять і тепер вони повністю викреслили батьків зі свого життя: не дзвонили, не приходили, не цікавилися їхньою долею.

…Увечері Віра Василівна все ж таки зважилася сама зателефонувати дочці.

– Алло, Оленка? Здрастуй, це мама. Як ви там?

– Все нормально, – сухо відповіла та. – Навіщо ти дзвониш? Що твій коханий Вітя тобі не дзвонить, і ти вирішила дочці поскаржитися на улюбленого синочка?

– Оленочко, про що ти говориш? – ахнула Віра Василівна. – Я люблю вас обох. Я ніколи нікого з вас не виділяла, старалася вам обом допомогти, як могла…

– Мамо, нам нема про що говорити! Не дзвони сюди, я не хочу зараз із тобою говорити.

У слухавці пролунали байдужі короткі гудки. Ледь стримуючи сльози, Віра Василівна набрала номер сина.

– Алло, Вітя?

Але в слухавці пролунав голос невістки Вікторії:

– Алло, Віро Василівно? Віті немає вдома, він на роботі затримується.

І в цей момент жінка почула десь здалеку голос сина.

– Віко, хто там дзвонить? – запитав він.

– Вибачте, Віро Василівно, мені зараз нема коли говорити, – заметушилася невістка. – Я скажу Віктору, що ви дзвонили, і він вам передзвонить!

І Вікторія… Просто поклала слухавку.

Віра Василівна застигла від несподіванки з телефоном в руках.

В цей момент у кімнату зайшов Іван Степанович.

Побачивши дружину з телефоном в руках і зі сльозами на очах, він усе зрозумів.

– Віро, навіщо ти собі накручуєш? Ти розумієш, що вони не хочуть спілкуватися з нами. З нас тепер уже нема що взяти. Ми їм все віддали.

У нас в обох маленькі пенсії, на які ми виживаємо, як можемо, і тепер, по ідеї, вони мають нам допомагати.

Але вони цього не хочуть. Наша вина в тому, що ми тільки навчили їх все брати, але не віддавати…

Ми не навчили їх бути хорошими людьми…

– Іванку, це ж наші діти! Я люблю їх, хочу їх бачити, хочу з ними спілкуватися…

– Віро, але річ у тому, що вони не хочуть з нами спілкуватися.

Вони не хочуть нам навіть просто зателефонувати та запитати про здоров’я.

Що ж робити, ми їх такими виховали або вони були такими від народження…

Але тепер нам залишається тільки одне – доживати своє життя вдвох і не сподіватися на допомогу дітей…