Багато моїх знайомих давно на заробітках в Італії.

Привозячи євро з-за кордону, вони будують величезні будинки, купують квартири та машини для дітей.

Я постійно заздрила таким жінкам. Вважала їх справжніми багатійками, хоча рідко про це говорила.

Сама я живу в селі, заробітки тут не великі, а хати наших заробітчанок видніються в селі гарно, вони найбільші, найкращі, з високими парканами, хоча тих жінок, які заробляли гроші на них, я в тих хатах дуже рідко бачу, в основному там діти і родичі живуть, але то таке, я на це ніколи не зважала.

Я лише нарікала на долю. Мовляв така дурна я, стільки років в селі вчителькою пропрацювала, і нічого на старості років мати не буду, хоча до пенсії мені ще далеченько, але розумію, що матиму мінімальну, а на неї в селі не дуже проживеш.

Завжди проходжу повз ті палаци і думаю, що не правильний шлях я в житті обрала. Он Анька з Італії приїжджає, постійно нове щось в дітей, вже й машину кожна дитина її має, а їх у неї троє.

А я? Вчителька, яка й одягу собі нового зайвий раз не купить. Але змирилася, звикла.

Але то було колись, дуже давно, як я ще й не мріяла за кордон.

А минулого року доньки, які теж живуть з нами в одному селі стали просити, щоб я їхала в Італію.

Мовляв, зараз усі їдуть на заробітки, а мене вдома нічого не тримає, літні канікули в школі, а у них діти малі.

Я знала, що донькам обом важко живеться: одна в невістках, а інша в хатині малій туляться з чоловіком з бабусею. Та кому зараз легко?

Стали мене вмовляти, щоб я їм допомогла.

Я їх послухала. Та й що втрачати мені?

Набрала ту сусідку Ганну, до неї попросилася. А та, навіть дуже неочікувано для мене:

– Приїжджай! Моя подруга поїде до дітей в Україну. На декілька місяців можеш замінити її. А якщо сподобаєшся, то залишишся з нами. Дітям трохи допоможеш і собі копійку складеш.

Я так зраділа – не передати словами. Вже мріяти стала про краще життя, яка я пані по селу буду ходити, а зяті мої їздити на новеньких авто.

Ганна мене на роботу влаштувала.

Ох і вередлива та пихата мені попалася сеньйора! Скільки моїх нервів пішло за догляд за нею.

Те солоне, те солодке, не з тієї сторони підійшла, не так її допомогла піднятися, то вчасно тарілку не подала. Загалом – не задоволена постійно нічим.

Перший місяць заплатили мені тисячу євро. Я гроші в руки взяла і довго повірити не могла.

Це ж скільки мені потрібно працювати, щоб на вчительську зарплату таку суму відкласти.

Але наступного дня, радість моя різко пропала, адже сірі будні почалися знову.

Думаю, як та жінка тут працювала, як вона витримувала все це. А ще мовчу про те. що треба мити, витирати, прибирати і дякую тобі по-людськи просто ніхто не скаже за це.

Стала Ганні скаржитися, вона сміється, каже, що всі українки тут працюють так, звикають. А що робити? Гроші потрібні всім, от і працюють, не звертаючи увагу на це.

О ні! Подумала я. Таких заробітків мені точно не потрібно.

Ледь дочекалася, коли та жінка приїхала з України. Взяла гроші за другий місяць і з двома тисячами євро додому в село подалася.

Ой як доньки грошам зраділи, не передати словами. І дітям все на купили і зробили невеличкий в хатах ремонт.

А коли дізналися, що я не поїду більше нікуди, засмутилися дуже.

Мовляв он тітка Ганна таку хату вистроїла дітям своїм, всі на машинах їздять, гарно одягаються, не бідують зовсім, а я лінива якась.

Звісно, ідоньки і зяті ображаються на мене, ще просили їхати за кордон.

Та я вирішила, мені вчительської зарплати досить. А як їм потрібно – нехай їдуть самі. Такого хліба я не хочу і нікого не бажаю його!

Хіба я не вірно вчинила?

КІНЕЦЬ.