Нам з чоловіком п’ятдесят п’ять років. Ми дітей виростили, вони по світу роз’їхалися. Дочка у Франції, син теж. Ми вирішили жити в своє задоволення.

Ми з чоловіком досі працюємо, півроку тому придбали дачу в одному селищі міського типу.

Ми давно мріяли про власну дачу.

Ми там трохи влаштувалися спочатку, але на все літо залишитися не змогли, були змушені повернутися в місто, бо чоловік захворів, йому потрібно було трохи відлежатися в ліkарні.

На дачу ми приїхали тільки на наступне літо.

Цього разу ми збиралися зайнятися городом.

На дачі нас чекав сюрприз.

Хтось взяв і засадив нам половину ділянки всякими корисними садовими культурами.

Ми не знали як до цього ставитися. Тут прийшла сусідка і все пояснила.

– Ви ж міські, нічого не знаєте про город.

До того ж земля у вас невикористана лежала, так ось краще буде.

Але ви не чіпайте мої овочі.

Я цілий рік їх вирощувала.

Ми з чоловіком здивовано переглянусь. Ми були в жа ху від її самоуправства і на хабства.

Вона просто експлуатувала чуже майно.

Я відповіла їй досить грубо: – Цього року чіпати не будемо, але, якщо таке ще раз повториться, зовсім нічого не обіцяю!

Ми не для того куnили ділянку, щоб ви її використовували. Жінка фиркнула, назвала нас “жадібними” і пішла.

КІНЕЦЬ.