Мій найголовніший комплекс з дитинства – це бути одягненим у старий, заштопанний, не за розміром одяг. Комплекс з’явився завдяки мамі. Вона виховувала мене сама, цим і прикривалася. Типу, я росту, на мене не напасешся одягу, а дітям взагалі має бути все одно, у що вони одягнені. Сама вона на вбраннях ніколи не економила.

У дитячому садку мені ще було все одно, в чому ходити, тут мама має рацію. Але коли я пішла до школи, то одразу ж почалися проблеми.

Мамі навіть вчителька казала, що мене варто переодягнути. Тому що весь перший клас я проходила в одній білій водолазці, розтягнутій і занадто великій для мене, і сарафані, який тиснув, а на цю величезну водолазку взагалі ледь налазив.

Водолазка була величезна, вона і мамі була завеликою. Якщо не закочувати рукава, то я була схожа на П’єро. А ще вона була вся в катишках і кілька разів зашита на найвидніших місцях.

На фізкультуру у мене були кросівки на розмір більше, запраний спортивний костюм, справжній колір якого вже навіть не вгадувався, і така ж футболка.

Я не знаю, як мамі було не соромно, що я так одягнена. Собі одяг вона купувала, а для мене брала у сусідів, друзів та колег по роботі. У мами була натуральна шуба, дублянка і взагалі всякий одяг на всі сезони, а в мене величезна дублянка на зиму і куртка на весну і осінь.

Усі мої істерики, що я в цьому нікуди не піду, я цього не вдягну, маму не чіпляли.

– Нічого страшного, не в такому люди ще ходять, – любила повторювати мама.

Ледве краще стало в старшій школі, коли я підросла і могла щось доношувати за мамою. Але все одно було видно, що в мене одяг із чужого плеча. А деякі свої речі мені мама не віддавала – якщо їй вони не подобалися чи були не розмірними, то вона їх продавала. Тож і тут було не розгулятися.

Працювати я почала з шістнадцяти років, бо мені дуже хотілося нормально одягатися. Через одяг у мене були дикі комплекси, друзів у школі у мене не було, загалом, жах і жах.

Зараз я сама займаюся своїм гардеробом і до покупки одягу підходжу дуже вдумливо. Всі мої речі сидять на мені, як влиті, якщо річ виглядає трохи поношеною, вона відразу вирушає на допомогу нужденним.

Навіть на дачі у мене всі речі чисті, цілі та нові. А мама зараз уже на пенсії і її забезпечення частково лягло на мої плечі. Я плачу комуналку, купую їй ліки, оплачую обстеження.

Але одяг ніколи не купую і не даю грошей. У неї все є. Так, старе, але ходити в цьому ще цілком можна. Тепер я мамі відповідаю на її скарги, що нічого страшного, і не так люди ходять.

Мама ображається, особливо коли бачить мене в обновці, але мені не соромно ні крапельки. Можна сказати, що я їй мщуся, але сама вважаю, що плачу їй тією ж монетою, яку колись отримала від неї.

Мої шкільні роки були зіпсовані тим, що я виглядала, як опудало городнє, мої дитячі травми через матір, яка на мені заощаджувала. Я вважаю, що я маю право.

КІНЕЦЬ.