Одній старенькій дуже хотілося в ліс. Щоб походити по узліссю серед беріз, між ялинок, пошукати гриби та ягоди. Повітрям подихати. Вона дуже любила ліс; будиночок її стояв біля самого березового гаю. А з іншого боку ліс ялиновий, густий, там грузді і під’їльничні жовті, маслянисті… І ягідки в траві узбіччям стежок. У лісі дуже добре.

Та як туди потрапити? Будиночок діти продали, бабусю привезли до міста, вона старенька. Слабка. У місті зручніше в майже дев’яносто років!

Купили квартирку крихітну: кухня прямо в кімнаті. Зручно. І стінна шафа-комора.

Приходили спочатку раз на тиждень, потім раз на місяць. Але дзвонили. І приносили продукти. І ще приходила доглядальниця раз на тиждень, тиск виміряти. Теж продукти приносила. Сміття виносила.

Бабуся майже й не виходила з двадцятого поверху. Ліфт довго чекати. І ноги погано слухаються, болять. Очі погано бачать. І голова паморочиться.

Бабуся попросила її в ліс звозити. Минулого літа ще. Але ж усі працюють. Якось ніколи. Адже й так умови створили, все є. Потім поїдемо! Але забули.

Бабуся й не просила більше. Вона була маленька, скромна та сумлінна.

І одного разу вона шукала наволочку в коморці-шафі. І раптом намацала двері. Ткнула – двері відчинилися!

І полилося світло. Почувся шум дерев та спів птахів. Бабуся зазирнула: а там лісова галявина. Прямо за дверима ліс. І ясний сонячний день. І трава зелена. Якимось чином будинок виявився прибудованим до лісу.

Бабуся вийшла на узлісся: грибів повно! Червоноголовики, вабки, білі! Ягоди червоні, суниця достигла! Бабуся назбирала грибочків скільки хотіла в каструльку, а ягоди – у стакан. Дуже добре видно все у цьому лісі. І зовсім неважко збирати лісові дари.

Бабуся двері зачинила. Грибний суп зварила. Поїла ягідок. Лгла спати, щаслива. Ліс-то поряд! За дверима у шафі.

І почалося щасливе життя. Бабуся виходила на сонячну галявину. Гуляла, скільки хотіла – ноги не боліли! Гриби збирала помаленьку, не жадібна. Їла ягідки. Сиділа на печінці та відпочивала. Хоча ж зима була. Але насправді – літо! Лісо в лісі. У місті зима та холод. І темно…

Бабуся нікому не розповідала про двері до лісу. Вона ж не божевільна. Розкажеш – всі підуть дивитися. Витопчуть траву, гриби вирвуть. Ягоди зберуть жадібно та ще й підуть… Усе зіпсують. Краще одній ходити тихо, дихати та збирати грибочки.

Якось бабуся назбирала повне відерце малини. Усміхається і збирає великі ягідки… Підлетів Ангел, там у лісі їх багато було, сяючих, світлих, з крилами.

Ангел сказав, що подалі ліс ще кращий. Ось стежка, бачиш? Іди нею. І прийдеш у ліс, де ще краще. Там плоди і фонтани, річка і квіти пахнуть. І співають райські птахи.

І там всі: мама, тато, брати та сестра. І всі рідні, знайомі, за якими сумує серце. Всі в тому прекрасному лісі, в якому краще.

Бабуся зраділа так! Невже краще буває? Ангел покивав – звичайно!

Бабуся повернулася на хвилинку, відерце з малиною залишила на столі. Взяла інше, біленьке, більше. Вийшла в двері і пішла стежкою за руку з Ангелом. І прийшла до такого чудового лісу, що забула дорогу назад.

Родичі шукали бабусю. Вони переживали. Вони любили тиху стареньку! Адже просто життя таке; робота важка. І нема часу.

Не знайшли. Двері у квартиру були зсередини замкнені. Ключі бабусі на місці. Гроші мізерні на місці. Зимове пальто та паличка – на місці. У стінній шафі. Де ніякого виходу не було, звісно!

Тільки одна дивина – на столі стояло відерце з малиною. Злегка підкислою, але свіжою. Доглядальниця клялася, що не приносила. Хто приніс – незрозуміло.

Усі горювали та журилися.

А бабуся в райському саду збирає чудові ягоди та плоди та милується квітами. Вона не старенька тепер, вона змінилася. І земне життя не пам’ятає, як немовля не пам’ятає життя небесне. Забуває. Двері закриваються щільно. Але одного разу знову відкривається.

КІНЕЦЬ.