Я вже не розумію, що говорю і роблю не так. Із чоловіком ми разом 19 років. Було по-різному (мабуть, як у багатьох). Найяскравіші моменти – це поява дітей. Синові зараз 18, а донечці 2 роки. Намагалася бути гарною мамою. Але тепер бачу, що, певно, погано намагалася.

Синочок зростав дуже добрим, до 12 років ніяких проблем. Почався відомий перехідний вік — і почалося. Багато було різного, іноді образа затьмарювала все. За що зі мною так? Звичайно, я не ідеальна, але я так старалася, щоб дитина не була обділена ні любов’ю, ні ласкою, ні увагою.

І ми дружили з ним. Допомагав у домі, ділився всім і завжди. Щоправда, з малого часто обманював. Спуску теж намагалася не давати, на голову не сідав. Як то кажуть, і батогом, і пряником.

Зараз, згадуючи, як ми жили і не розумію, де я так помилилася? Точніше, не розумію, коли? Виріс зовсім дорослий чоловік, сповнений докорів. То ми з татом лузери, нічого не змогли досягти в житті (я працюю майстром манікюру, а  чоловік поліграфіст, великих грошей не маємо).

Загалом корона виросла у хлопця. Він навчається у коледжі (на платному), іноді підробляє. Коли заводжу розмову про роботу (постійну) він каже, що шукає, але нічого не нормального не попадається. Робота, наприклад, у Макдональдсі не для нього, «засміють пацани», хоча поїсти смачно ми, звичайно ж, любимо.

Дуже часто їсть і майже нічого не залишає іншим. Ми з чоловіком часто йому зауважуємо, він сприймає, що нам просто шкода їжі. Днями пішов трохи заробив і попросив у нас грошей до друга сходити на день народження, свої не хотів витрачати, щоби довше їх розтягнути.

Раніше, коли підробляв, то приносив додому щось із продуктів — сосиски та кетчуп. Коли зрозумів, що ми теж це їмо, перестав купувати. Іноді я намагаюся пояснити, що всі працюючі люди приносять додому продукти до спільного столу, на що я почула, що я хочу, щоб він прямо забезпечував нас і був рабом (коли я кажу, що він не допомагає).

Загалом практично всі розмови закінчуються скандалом, і я дуже багато про себе дізнаюся. Я далеко не ідеальна, дуже нервова, життя в мене з дитинства не просте. Але все ж таки, як каже моя мама, у мене залізний терпець. Принаймні мені доводиться довго терпіти, а потім буде всім кінець.

З чоловіком ми часто сваримося, починаю майже завжди я. Він із тих людей, які мовчки виїдають мозок! Він завжди мовчить, довго мовчить, мовчав, коли сина треба було виховувати твердим чоловічим словом, і коли за мене треба було заступитися.

У мене дуже багато на нього образ, все й не напишеш. Він на вигляд дуже м’який, добрий, але сам собі на думці. І пішла б від нього дуже давно, але син був маленьким, а тепер донька… Я сама виросла без батька та дуже добре знаю, як погано дітям без тата. Напевно, тому я і вийшла рано заміж (18 років).

Може виникнути питання, а навіщо я ще доньку народжувала? Відповім. Коли я зрозуміла, що мій син уже не мій син, і що я нікому більше не потрібна, дуже погано було. І я зрозуміла, що мені дуже потрібна донечка, і Господь мені послав її.

Але тут з’явилися нові моменти. Недарма кажуть: декрет покаже, хто в тебе чоловік та хто твої друзі. Чоловік з появою доньки став іншим, дбайливим, намагався мені допомагати, гуляв з гордістю зі мною з коляскою на вулиці. Але нещодавно знову потроху все повертається на свої кола.

Все сама. «Я на роботі, я з нею гулятиму, коли стане старшим» — це ми проходили з маленьким сином. І зрештою він на роботі, а я все сама. Щоб щось сталося вдома (чоловіча робота), чоловіка потрібно довго просити і потім поки не влаштуєш скандал, нічого не буде. А влаштуєш — одразу погана.

Я все життя почуваюся поганою. Сина лаю — погана, а тато мовчить — добрий. І так у всьому. Я вже й не претендую на звання гарної мами, дружини, невістки. Ну і нехай. Час все покаже. Я сподіваюся, що син зрозуміє, коли будуть свої діти, тільки я не знаю, як мені жити? Все, що я вважала правильним, справедливим, все перевернулося, і я перестала щось розуміти.

Синові про що б не говорила, все не так говорю. Чоловікові — то його через «танчики» виганяю, то мозок виношу «вставай, на роботу проспиш» близькість із ним раз на місяць. Почуваюся якоюсь жебрачкою.

У чоловіка ласки та уваги, у сина — допомоги (при можливості). От я й замовкла, не можу з ними говорити і нема про що! Стільки вже було сказано, втомилась. І сказати нікому, доводиться в інтернеті сповідатися: мамі – засмутиться, а подруги немає. Час відсіяв усіх подруг, одна підлість та фальш. У вічі посміхаються, а за спиною… Може, я й справді погана, іноді так і думаю. Може, справа у мені?

КІНЕЦЬ.