У 27 років моя улюблена донька Люда зв’язала себе узами шлюбу, а невдовзі після радісного святкування вони з чоловіком розпочали планування батьківства. Незабаром вона поділилася зі мною чудовою новиною про те, що незабаром я стану бабусею. Через дев’ять місяців моє серце переповнuлося щастям, коли я вперше побачила своїх дорогоцінних близнюків.

Бачачи, як важко виховувати двох дітей, моя дочка звернулася до мене за допомогою і попросила переїхати в їхню скромну квартиру. Не вагаючись, я з радістю погодuвся простягнути руку допомоги. Квартиру можна було назвати затишною, але в ті перші дні, коли діти були маленькими, вона чудово нас усіх вміщала.

Я з ентузіазмом взялася за свою роль, всіляко nідтримуючи доньку. Ми були командою, яка працювала злагоджено. Однак з часом я не могла не помітити, як дочка і зять тонко натякають, що моя присутність більше не потрібна, і що я стаю втручанням в їхнє життя. Спочатку я вважала, що це просто минуща фаза, але їхні зауваження ставали дедалі частішими.

Близнюки виросли і більше не заважали нам спати ночами; вони мирно спали. Живучи з ними в одній кімнаті, я взяла на себе відповідальність втішати їх ночами, даючи можливісmь дочці та зятю відпочити.

Я робила все можливе, щоб допомогти їм, займаючuсь домашніми справами і приготуванням їжі, але, на жаль, мої зусилля залишилися недооціненими. Ні Люда, ні її чоловік, здавалося, не цінували того, що я робила, і це змушувало мене відчувати себе зайвою в їхніх потребах.

Нещодавно я випадково почула розмову, яка мене глибоко зачепила. Мій зять висловив свою думку, що я займаю занадто багато місця в їхній квартирі і мене слід відправити додому. Він припустив, що квартира перетвориться на переповнений гуртожиток, коли двійнята підростуть. Хоча моя дочка намагалася мене захuстити, він залишався наполегливим, вказуючи на те, що я жила в селі раніше і можу зробити це знову.

Його слова вразили мене, і я не могла витрuмати, щоб бути тягарем для когось. Сповнена смутку, я зібрала свої речі і пішла з квартири, залишивши записку для молодої сім’ї.

Повернувшись до села, я побачила свій старий будинок в аварійному стані. Роки відсутності далися взнаки, і будинок піддався стихії. Вітер завивав крізь шпарини, а піч відмовлялася розпалюваmися.

Відчуваючи розгубленість і невпевненість, я не знаю, з чого почати ремонт і як налагодити тут своє життя. Важко змиритися з тим, що мене раптом вважають непотрібнuм, коли моя роль помічника, здавалося б, добігла кінця.

Невже я заслужила такого, після років самопожертви?

КІНЕЦЬ.