8 років тому я зробила найсерйознішу помилку у своєму житті – вийшла заміж за Івана.

На той момент мені було 24, а йому – 27. До весілля ми разом не жили, тому що вважали співжиття до весілля чимось несерйозним.

Весілля ми зіграли за гроші, подаровані моїми батьками.

Цієї суми не вистачило б ні на іnотеку, ні на щось інше, а винаймати квартиру ми не хотіли, адже з якого дива якийсь дядько повинен говорити нам, як жити і що де ставити?!

Тоді мати Івана запропонувала нам пожити з нею, а ми подумали, чому б і ні, адже вона жила у двокімнатній квартирі одна. Інша кімната була вільна, от ми й в’їхали туди. Зі свекрухою у мене були добрі стосунки.

Вона ніколи не втручалася в наші справи, не “допомагала” мені порадами, не хвалилася своїм досвідом, загалом, у господарстві вона мені не заважала, але дещо мене дуже бентежило.

Тільки після весілля я дізналася, що мій чоловік – жа хливий синок мами. Його мама сама готувала йому їсти, прибирала за ним, навіть ліжко він заправити не вмів.

Всі ці турботи дісталися мені. Я готувала на всю сім’ю, забиралася за всіма, прала, гладила… а воно мені треба було? Що дра тувало мене ще, це те, що свекруха говорила з моїм чоловіком, як із 5-річним хлопчиком, а той зніяковіло відповідала на запитання матусі.

– Ванюша, ти поміняв тру си? А помився як слід? А ти ситий, синочку, скажи?

– Запитувала свекруха 35-річного мужика.

Ну, скажіть це нормально? Мені нікуди переїхати, доводиться жити в будинку свекрухи на її правилах і стримувати себе, щоб не блювати після кожної їхньої розмови.

КІНЕЦЬ.