Я доглядаю маму вже більше 5 років, вона сама нічого не може робити, роки далеко немолоді.

Мамі вже зараз за 70, тому їй все важко дається.

Але, незважаючи на вік та дякуючи долі, мама ще, як кажуть в народі, має світлий розум, тому, в цьому плані, можна сказати дуже пощастило.

Але в мами я не одна, в неї є ще донька, моя рідна сестра Людмила.

Люда в місті живе, має чоловіка та сина.

Живуть вони не заможно, сестра відразу після весілля поїхала до чоловіка в місто, стали жити в квартирі його.

А я залишилася жити з мамою в селі, тата вже давно, на жаль, не стало.

Згодом заміж вийшла, маю троє дітей, з чоловіком й досі живемо з мамою.

Мама моя дуже добра людина, вона, як могла і працювала, то дуже нам допомагала.

Коли мама могла щось робити, ми і господарство більше тримали і корову, а коли мама злягла, то корову довелося продати, адже я сама не могла доглядати за нею, адже маю дітей двох і роботу в місті, куди щодня добиратися лиш в сторону одну майже годину.

Так і жили ми, скаржитися не маю на що.

Людмила до нас в село приїжджала дуже рідко, лише на великі свята.

А от так, як інші діти до батьків в село приїжджають картоплю садити чи копати, мамі щось допомогти, то сестра такого поняття, як кажуть, ніколи не мала.

А коли мама злягла, важко їй стало ходити, то, на жаль, сестра зовсім наче відгородилася від нас.

Таке враження, що й не сталося нічого.

Людя приїжджає на Різдво та великдень, ніби до маминої хати на свою малу батьківщину, провідати неньку.

Приїхала і чекає з сім’єю, щоб я стіл накрила для всіх, для гості дорогої, можна сказати.

Я стіл накриваю завжди, але, щиро скажу робити цього не хочу. Хоча сестра ніби й нічого не зробила недоброго і слова мені поганого не сказала, але все ж образа якась є у мене на мою сестру в душі.

Тому я щосвята гарно готуюся і накриваю стіл для сім’ї своєї сестри гарний, але роблю я все це лише тільки заради своєї мами.

Вона тоді така щаслива, адже зрозуміло, що дуже любить свою доньку та онучку, а так рідко їх бачить.

А нещодавно мама трішки занедужала, недобре їй було, і вперше за стільки років, мама заговорила про заповіт.

Я мовчала, уважно слухала її.

– Наталю, я хочу, щоб хата ця була на двох у вас з сестрою, адже свого у неї нічого немає, лише чоловіка квартира. Але ж ти розумієш, це чуже, не її. Мало, як життя складеться. А я хочу вам обом щось залишити, лише тоді моя душа спокійною буде, – сказала ненька мені.

Я мовчала. А що я могла їй перечити?

А чоловік мені каже, що це не справедливо, адже зрозуміло, що маму доглядати буду я, каже, що я маю поговорити з мамою про спадок, адже будинок залишитися має тому, хто на старості років живе з батьками, доглядає за ними, а не просто є дітьми.

А от я не можу це їй сказати, не можу і все, бо знаю, що це дуже маму засмутить.

Хоча прикро на душі, бо ще прийдеться сестрі за пів хати гроші платити, яких у мене немає.

Ну як мені бути тут?

КІНЕЦЬ.