Мій Чоловік дуже злопам’ятний. Десять років тому на мою маму 0бразився, досі відмовляється їй допомагати
Чоловік у мене дуже злопам’ятний. Десять років тому моя мама його чимось образила, то він з того моменту їй ні слова не сказав і відмовляється їй допомагати. Каже, що якщо мені це треба, то він і без цього чудово проживе. А мама вже не молода, їй без допомоги тяжко.
З Федором ми вже п’ятнадцять років одружені, є син. В принципі, в нашому сімейному житті мене влаштовує все, крім того, що чоловік дуже злапамятний. Образ не прощає, навіть якщо там і образа яйця виїденого не вартує. Але чоловік про неї не забуде і нагадуватиме. У цьому плані з ним важко.
З віком ця безглузда риса його характеру не згладилася, а навпаки тільки посилилася. Наприклад, із моєю мамою він не спілкується вже десять років. Я вже не пам’ятаю, чим вона його зачепила, мама не пам’ятає, а чоловік пам’ятає і не каже. Просто не спілкується з нею зовсім, не їздить і навідріз відмовляється допомагати. Говорить мені, що мовляв, тобі треба, ти й допомагай.
Я спочатку дуже переживала через таку злопам’ятність чоловіка, але не розлучатися ж через це. У сім’ї у нас все добре, що дивно, ні на мене, ні на сина він так смертельно не ображався. Пам’ятає наші провини і слова, але так критично, як з моєю мамою, такого немає.
Та що моя мама, він зі своїм братом уже чверть століття не спілкується, його навіть на нашому весіллі не було. Я свекруху питала, що там у них сталося, але вона тільки від мене відмахнулася, мовляв, ніхто вже толком не пам’ятає, тільки Федя все ніяк не заспокоїться.
– Намучуєшся ти з ним, – говорила моя мама. – До старості він ще прикрішим стане.
Не знаю, як у старості, але зараз із чоловіком у нас залишилося лише кілька друзів, з якими ми обоє можемо спілкуватися. На решту він образився і бачити не хоче. Але найбільше напружує ситуація з мамою, звісно.
Вона в мене вже у віці, крім мене та моєї сімʼї, у неї нікого не залишилося. Само собою самотній літній жінці потрібна допомога. Десь щось підкрутити, десь щось полагодити, привезти-відвезти – це все вона сама зробити не може. Дещо я можу сама зробити, наприклад, лампочки поміняти, шпалери підклеїти, але десь моїх знань не вистачає.
Розібратися з пральною машинкою, проводкою або перестелити лінолеум, – це вже робота, яка мені не під силу. Її міг би зробити мій чоловік, але він не переступить поріг маминої квартири навіть під загрозою розстрілу. Доводиться наймати робітників, які це зроблять, а в мами бюджет невеликий, як і в мене. Основні гроші у чоловіка, а на допомогу мамі він давати не хоче, доводиться викручуватися.
Зараз стало легше, син підростає і щось може допомогти він, батько його багато чому навчив. Але він теж поки що лише підліток, не все знає, не все вміє. Та й не всяку роботу я йому довірю, таки з тією ж проводкою повинні займатися фахівці, а не дитина.
Найгірше, що у мами здає здоров’я. Поки вона сама по собі тримається, я часто приїжджаю, син заглядає до бабусі, але скоро, я боюся, настане момент, коли вона не зможе жити сама. І що ж тоді робити?
Я з чоловіком на цю тему розмовляла, але він знизав плечима і сказав, що це питання його не хвилює.
– Мою позицію ти знаєш, я її міняти не збираюся. Твоя мама – ти й розбирайся, але в моїй хаті ноги її не буде, – сказав чоловік.
А як бути? До себе я її взяти не можу, вона сама жити не зможе. Мені переїжджати до неї? А що то за сім’я така буде? Мама, розуміючи ситуацію, каже, що й одна чудово проживе. Але час іде, а вона не молодшає.
Не розумію, що робити. Хочеться сподіватися на краще, що чоловік стане м’якшим, але шанси на це дуже малі. Якщо вже за десять років не пробачив якоїсь образи, то що тут казати.
КІНЕЦЬ.