Оксана йшла по стежці додому. Було вже пізно.

Дівчина сіла на лавку біля під’їзду, поставивши велику спортивну сумку з речами біля ніг.

– Невже повернулася? – до Оксани раптом підійшла пенсіонерка Лідія Павлівна, яка гуляла на подвірʼї.

– Ага, повернулася, нарешті сесія закінчилася, і я здала її успішно, – відзвітувала Оксана. – Після вихідних іду на роботу.

– Молодчинка, ще трохи й будеш з дипломом, – похвалила дівчину Лідія Павлівна.

– Що нового у нас у дворі? – запитала Оксана.

– Та он новенький сидить, – жінка вказала кудись в темряву.

Оксана глянула туди й застигла від несподіванки.

– Заблукав ось уже другий тиждень, годуємо з Іваном і Ніною, хто що принесе, він і не йде нікуди. Мабуть, нічийний…

Там був безпорадний песик, середнього розміру, світлого забарвлення з рудими плямами з обох боків.

Він лежав на землі й уважно дивлячись на Лідію Павлівну.

– Треба ж, я його одразу й не помітила, який милий і спокійний, – сказала дівчина. – Чий же ти будеш?

– Спокійний, бо ситий сьогодні вже, ми з Іванком його щойно вечерею годували.

– Це з моїм сусідом, чи що, з Іваном Сергійовичем? – перепитала Оксана.

– Так, з ним. Це тобі він Іван Сергійович, а мені Іванко. Хороший він чоловік. Спеціально для Дружка корм купує. Грошей не шкодує.

– Так він живе сам, нікого не тримає, наскільки я знаю, – сказала Оксана.

– Так, мабуть, але тільки деякі й одні живуть, а шматочка для нещасних тваринок шкодують, а він – ні, – відповіла Лідія Павлівна.

Оксана пішла додому, а через годину, коли повечеряла і підійшла до вікна, то побачила у світлі ліхтаря самотній силует собачки, що сиділа під кущем біля під’їзду. Серце дівчини стрепенулося.

– Треба ж так і не йде. А он на дощ збирається…

Вона швидко одяглася і вийшла на вулицю.

Жила Оксана на першому поверсі в однокімнатній квартирі разом із матір’ю. Сьогодні мами не було вдома, вона працювала по добових змінах.

– Агов, Дружок, – покликала Оксана, простягаючи собачці шматочок ковбаски. – Ходи-но сюди.

Песик, який звик жити на те, що принесуть, не змусив себе довго чекати. Він підійшов до дівчини і потягся до ковбаси.

– Ходімо додому, Дружок. Переночуєш, а там ми вирішимо, що з тобою робити… – сказала Оксана і покликала собачку до під’їзду.

Песик ступив спочатку нерішуче, а потім узяв шматок ковбаси, проковтнув його миттю і пішов за Оксаною.

Коли вони підійшли до дверей, із сусідньої квартири визирнув сусід Іван Сергійович.

– Це ви що? – запитав він. – Собачку до себе берете? Похвально, дуже похвально… Добра душа ви, Оксано. Дякую.

Він сів і почав гладити песика. Дружок привітно замахав хвостом.

– Я вже в курсі, що ви з Лідією Павлівною його підтримуєте. Ну, і я приєднуюсь, ось тільки ночувати йому на вулиці погано. Поки що у нас поживе, – сказала Оксана.

– Я можу забезпечувати його кормом, – запропонував Іван, а так я майже завжди на роботі, і часто їжджу у відрядження. Залишати в себе ніяк не можу.

– Ось і в нас така сама ситуація. Мама працює добу, а потім відсипається дві. Я, ж на роботі, кожні пів року на сесії, по місяцю майже. От тільки якщо… – Оксана подивилася на сусіда.

– Що? – запитав Іван Сергійович. – Невже в притулок хочете віддати?

– Та що ви таке говорите… – відмахнулася Оксана. – Адже там недобре, якщо навіть і ситно… Його можуть і не взяти. Я думаю, якби ми його тримали на двох, то було б нам усім легше. Га?

– А що, ідея дуже навіть не погана. Давайте спробуєм. Вечорами можна з ним гуляти. Перед сном корисно і нам теж подихати свіжим повітрям, правда? – Іван усміхався. – Я радий навіть, що ви зважилися на такий добрий вчинок.

Оксана впустила собачку в квартиру і постелила йому у коридорі невеликий килимок.

Дружок невдовзі освоївся на новому місці. Він виходив гуляти вранці і в обід разом із новою господиною, а вечорами Іван Сергійович приєднувався до цієї невеликої компанії, і вони йшли в парк.

– Ти всіх у будинок тягнеш, – бурчала спочатку мати Оксани, Ніна Петрівна. – З дитинства просила собачку, а тепер ось сама знайшла…

Але через тиждень Ніна Петрівна вже сама обожнювала Дружка, який віддано дивився на неї, коли вона виймала кісточки з борщу.

Іван Сергійович теж радів.

– Уявляєте, Оксаночко, я став краще почуватися. Напевно, це ваша доброта так на нас із Дружком діє. Ви не тільки його, ви й мене зігріли своєю увагою… Дякую.

– Та що ви! – сміялася Оксана. – Як я вас зігріла?

– Ми гуляємо вечорами. Ви така позитивна, світла. Дружку і мені пощастило бути у такій компанії.

Оксана посміхалася. Дедалі більше їй подобався сусід. І зовсім не таким старшим він їй тепер здавався. У розмовах вона дізналася, що він був одружений, а п’ять років тому розлучився з дружиною і живе тут один в однокімнатній квартирі.

– Я вас так рідко бачила, майже не помічала, – сказала вона.

– Та я й сам себе не помічав. І нікого навкруги, – раптом щиро відповів той. – Дуже важко переживав розлучення, сумував за сином, ні з ким практично не спілкувався, окрім роботи… Але тепер мені стало легше. І все через собачку. А точніше через ваше тепло…

Він потис її руку, розлучаючись біля квартири. Оксана почервоніла і кивнула йому.

А вдома вона спитала у матері:

– Мамо, а на скільки тато був старший за тебе?

– Чого це ти раптом згадала? – спитала мати, і одразу відповіла, зітхнувши:

– На десять років. Ми народили тебе, коли були обоє у другому шлюбі. Так буває, коли перший млинець нанівець… Ти у нас пізня дитина. Батько тебе дуже любив. Але здоров’я його підкачало, мало пожив…

Оксана гладила Дружка, який притулився до її ніг і не хотів іти спати.

– А чи не на сусіда ти там задивляєшся?! – спитала Ніна Петрівна.

– Ні на кого я не задивляюся, – спохмурніла Оксана. – Але людина він хороша. У нас велика різниця у віці, мені його просто дуже шкода, що він один. По-людськи…

– Скільки ж йому? – запитала мати.

– Не знаю, – відповіла Оксана. – Він молодий, звичайно, і був одружений. Думаю, що не більше сорока.

Мати промовчала. Вони більше не говорили на цю тему. А вранці Ніна Петрівна дізналася у сусідки Лідії Павлівни про Івана. Пенсіонерка, звичайно, знала майже все про всіх мешканців під’їзду.

– Йому сорока нема, років тридцять вісім так, – відповіла Лідія Павлівна. – Це точно я знаю. І чоловік він дуже скромний та порядний. Нікого не водить. Працює багато та добре заробляє. Казав, що на двокімнатну квартиру збирає, і синові допомагає, звісно.

– Бог ти мій… Сорока нема. Який же це вік? А вона його по-батькові…

– Оксанка? – Лідія Павлівна посміхнулася. – Значить, правильно я помітила все.

Вона розумно підморгнула Ніні Петрівні.

– Та постривай ти… Чутки не рознось. Ще нічого не відомо, як і що буде. Тільки собачку разом утримують. Ну, гуляють вечорами із Дружком…

– А ось побачиш, що налагодиться у них. Можу посперечатися, – не вгавала Лідія Павлівна.

– Ще чого, сперечатися… – відмахнулась Ніна Петрівна.

Але сусідка мала рацію. Незабаром весела трійця: Оксана, Іван та Дружок так звикли бути разом, що й двері у сусідів не замикалися вечорами.

Вони ходили один до одного пити чай, прибирали разом коридор.

Стосунки Оксани та Івана ставали дедалі теплішими. Вони вже кохали один одного і планували весілля після літньої сесії Оксани.

– Ну, що я тобі казала? – раділа Лідія Павлівна. – Все склалося в них. І собачка тому свідок. Дякую, Дружку! Недаремно ти в наш двір прийшов…

– Я ось теж про це думала, – відповіла Ніна Петрівна. – Як от люди почали жити розʼєднано, самотньо… Кожен сам собі… Якби не собачка, могли б і не помічати один одного ще сто років! І як ми так загородилися один від одного?

– Головне, що все так добре склалося у них. Обоє веселі, добрі, і Дружка люблять. Може, скоро і внуків тобі народять, – посміювалася Лідія Павлівна. – Ох, люблю я, коли люди одружуються… Ось і у нас у під’їзді весілля буде… Як гарно!

КІНЕЦЬ.