У старовинному маленькому містечку жив добродушний старий, якого всі називали дядьком Мишком. У нього було сиве волосся, а на обличчі завжди усмішка, яка зігрівала серця мешканців.

Щоранку, коли на сході починало з’являтися сонце, дядько Мишко виходив зі свого будинку і зникав з очей. Ніхто не знав, куди він вирушав так рано, але всі знали, що це була його давня традиція.

Одного разу, коли день вже хилився до заходу сонця і сонце було особливо яскравим, мені раптом стало дуже цікаво. Я вирішив, що настав час дізнатися, куди ходить дядько Мишко щоранку. Я вирішив простежити за ним, щоб переконатися, що в нього все гаразд.

Тихенько підкравшись до його будинку, я чекав, коли двері зачиняться, і, не втрачаючи жодної хвилини, пішов за ним. Дядько Мишко йшов впевнено та спокійно. Вітер легко хитав його волосся, а я все ближче наближався до розгадки його таємниці. Ми йшли довго, і, здавалося, що дядько Мишко невпинно вів мене кудись далеко.

Нарешті ми прийшли до маленького цвинтаря на околиці міста. Я був вражений, дізнавшись, що щоранку старий приходив до могили своєї покійної дружини. Дядько Мишко повільно підійшов до скромного могильного каменю, на якому було висічено ім’я “Ганна”. Він опустився навколішки і тихо, мов пошепки, почав говорити:

“Доброго ранку, моя рідна Ганно. Я знову прийшов, щоб поговорити з тобою. Як я сумую за нашими ранковими прогулянками, за твоїм ласкавим сміхом і твоїми дбайливими очима.

Я ніколи не забуду наші щасливі моменти разом.” Він сидів там, ніби обійнявши минуле, відновлюючи в пам’яті спогади про щасливі часи, проведені з коханою дружиною.

Здавалося, час зупинився, щоб дати йому можливість поринути у свої спогади. Коли дядько Мишко закінчив свою бесіду, він повільно підвівся і зітхнув. В його очах блищали сльози, але усмішка не зникала з його обличчя. Він обійняв могильний камінь, ніби згадуючи обійми з коханою, що давно пішла, і тихо про шепотів:

“До завтра, Ганно. Я завжди любитиму тебе.” Після цього ритуалу дядько Мишко розпочинав свій день. Він повертався додому з почуттям спокою та силами, щоб справлятися з усім, що принесе новий день. З того дня я почав частіше затримуватись на ранкових прогулянках та розмовляти з дядьком Мишком.

Він поділився зі мною своїми спогадами, і я зрозумів, що щоранку він ходить на могилу у своєї дружини, щоб продовжувати спілкування з нею, щоб відчувати її поряд.

Цей простий ранковий ритуал дядька Миші навчив мене цінувати щиру любов і розуміння, які можуть протягнути своє коріння далеко за межі життя. Він показав мені, що справжнє кохання не знає обмежень часу та простору – і що воно може існувати вічно у наших серцях.

КІНЕЦЬ.