Я жила одна із п’ятирічною донькою. Зараз дочці 14 років. Вже 3 роки я повторно заміжня і у нас з’явилися син і дочка. Синові 3 роки, а доньці 6 місяців.

Я з одного декрету пішла до іншого. Живемо в селищі. Чоловік працює в місті. Дочка навчається на в сусідньому великому селищі, син відвідує дитсадок теж в тому селі.

Малятко дуже неспокійне. Після роботи чоловік приходить та намагається допомагати, але погано розуміє, що мені потрібно. А я хочу просто побути сама і дуже хочу спати.

Я дуже дбала про всіх, а тепер немає сил та бажання щось робити. Самі вони (чоловік та старша дочка) ніколи не роблять з першого разу те, про що тихо прошу.

Таке почуття, що вони розпещені моєю турботою і тепер просто лінуються. Тільки коли я повторюю кілька разів або навіть підвищу голос, вони, перемовляючись, йдуть щось робити.

У мене псується настрій, і я просто починаю кричати та нервувати. Син боїться моїх криків, хоча я його ніколи не лаю і карати його нема за що.

Я дуже люблю його. Буває, виганяю чоловіка, і коли він іде, одразу все спокійно. Якби не син, то давно б розлучилася, але син любить батька і він теж завжди грається із сином. Жити дуже важко.

Пишу більше для того, щоб зганьбитися і всенародно зізнатися в слабкості духу. Можете лаяти та принижувати, вже не знаю, що може на мене вплинути. Молитви та афірмації не допомагають.

КІНЕЦЬ.