Проживши з чоловіком майже тридцять років, Надя ніколи не контролювала його, вірила, і він ніколи не давав приводу до занепокоєння. Просто останніми роками, а вірніше останнім часом, вона відчуває, що Сергій до неї охолодів, немає вже колишньої теплоти, часто йде з дому подихати свіжим повітрям один, або посидіти з вудкою на річці.

Надія два роки, як на пенсії, має подругу Віру, іноді вони зустрічаються, найчастіше, коли Сергій на роботі, зазвичай Віра запрошує до себе на чай. Віра живе у своєму будинку неподалік, тут у них приватний сектор, поряд річка, ліс, тихо та добре. Надія довіряє подрузі, розповідає, що стосунки з чоловіком змінилися, і списує на вік, все-таки під шістдесят, і тридцять років спільного життя даються взнаки:

– Старіємо ми, мабуть, вік, він втомлюється на роботі.

А Віра заспокоює подругу:

– Не хвилюйся, чоловік у тебе хороший, не гуляє, працює, допомагає тобі та дітям. У наш час чоловіків добрих, та сімейних мало.

Надія розуміла, начебто й немає приводу для занепокоєння, але все одно на душі чомусь буває тривожно.

Надія зібралася на тиждень до доньки та онуків, вони живуть за містом за двадцять кілометрів, Сергій її відвіз на машині, а сам повернувся додому в нього робота. Надія забула всі свої сумніви та страхи, не давали їй сумувати рідні. Чоловік приїхав за нею в суботу, мав вихідний, Надія зайнялася справами по господарству, приготувати обід треба, випрати. Чоловік скучив, Надія це відчула і заспокоїлася.

Минуло трахи часу, життя тече своєю чергою, все те ж, все також, чоловік часто йде гуляти, сьогодні субота, і після обіду Сергій сказав:

– Піду на річку, посиджу з вудками, щось я втомився, відпочину.

– А ми з тобою збиралися по магазинах поїхати, треба прикупити продуктів, – сказала дружина. Чоловік глянув на неї:

– Давай перенесемо на завтра, – і пішов.

Надія вимила посуд, пішла у двір, треба прополоти пару грядок, а ближче до вечора полити. Коли закінчила справи, вирішила сходити до Віри, щось сумно стало їй однією:

– Піду хоч душу відведу, поговоримо, може й полегшає, бо то сумно якось.

Телефонувати не стала подрузі, знає, що вона завжди вдома. Надія увійшла у двір, постукала у двері, а двері відчинилися, вона зайшла до будинку, а там тиша, зазирнула в кухню, на столі недопите ігристе, два келихи, залишки їжі. Надія ще здивувалася, начебто не свято, мабуть, хтось був у гостях. В цей час із кімнати вибігла Віра, на ходу застібаючи халат:

– Ой, Надю, ти? А як увійшла?

– Привіт, Віро, вибач, що я не зателефонувала і увійшла без запрошення. Ти що не знала, у тебе двері не замкнені. Віра здивувалася:

– Як не замкнені? Нічого собі, забула, мабуть.

Надія зрозуміла, що Віра не одна:

– Вибач, що я не вчасно. Вона зібралася йти, бо якось незручно, що завадила, і раптом погляд її впав на сорочку-поло, блакитного кольору, як у її Сергія, він сьогодні пішов у ній, а в кутку стоять його вудки. Вона не могла помилитись, це його сорочка з коротким рукавом, купувала йому в подарунок, і обидві вудки його.

Надя зрозуміла з ким у подруги романтичний вечір, дивилася на сорочку чоловіка, і їй стало чомусь соромно, не було бажання з’ясовувати стосунки та сваритися з суперницею. А Віра дивилася на неї спокійно, просто в очі, навіть не зніяковіла:

– Так, подруго, я зайнята, ти вже вибач, не зможу з тобою поспілкуватись, вислухати.

Надія попросила:

– Віро, налий мені води, і я піду, – Надія випила, поставила келих на стіл, розвернулася і вийшла з дому.

Надія в п’ятдесят сім років зіткнулася зі зрадою чоловіка та подруги, вона не пам’ятала, як дійшла до дому, і впала на диван, вона плакала на весь будинок. Вона не могла зрозуміти, коли це у них все почалося, скільки часу триває, обидва поводяться так, ніби нічого і немає між ними. Недарма чоловік іде часто прогулятися один, і на річку з вудкою, тепер у неї все склалося, і Віра нахвалювала Сергія, присипала її пильність: – Чоловік у тебе гарний …

Сергій прийшов додому коли було вже темно, Надія вже лягла, він заглянув у спальню, вона прикинулася, що спить. Вранці Надя встала з твердим рішенням, нікому нічого не казати. Сергій допитувався:

– Надя, та що з тобою, мовчиш, сумна, не заслабла? Але дружина хитала головою, все добре. Подрузі вона теж нічого не сказала, і вирішила, що товаришуватиме з нею, як і раніше.

Надя найбільше на світі боялася самотності, боялася втратити чоловіка, боялася порушити побут, що вже устоявся, і життя. Вона вирішила залишити все, як є, нехай ходить до подруги, нехай подруга вдає, що нічого не трапилося, а Надія все витерпить. Вона попросила чоловіка завезти її на тиждень до дочки за місто, там вона заспокоїться. Дочці теж нічого не сказала, хоч та помітила, що маму щось турбує, переживає, довго сидить і дивиться в одну точку.

З того часу минуло більше п’яти років, Надія змирилася давно зі своїм положенням, робить вигляд, що нічого не знає і не здогадується. Так само дружить із Вірою, тільки Надія вже не скаржиться на холодні стосунки із чоловіком. Останнім часом вона помітила, що чоловік не став часто ходити гуляти, більше сидить удома та копається у дворі.

Життя складне і багатогранне, і знайти вихід із низки життєвих ситуацій неймовірно складно, всі люди різні. Ось Надія пішла цим шляхом – переступила через зраду чоловіка і подруги, вдала, що все в порядку, а в душі в неї з тих пір чорнота і порожнеча. Чоловік раніше дивувався, що дружина до нього охолола, а зараз вже звик, мешкають, як сусіди.

А Надія думає:

– Що було б, якби я тоді не промовчала? Мабуть, жила б на самоті.

Мабуть, вона не розуміє, що в цій ситуації, навіть живучи з чоловіком під одним дахом, вона все одно самотня. Не кожна жінка так зможе.