Рік тому, у неспокійний для всіх час, я з двома дітьми поїхала до Італії. Коли ситуація в нашому рідному місті загострилася, сусіди, що виїжджали, вмовили мене приєднатися до них.

Незважаючи на те, що я ніколи не була за кордоном, їхня наполегливість і напруження змусили мене зважитися на цей крок заради моїх дітей.

Сусіди поїхали до дочки до Німеччини, а я обрала Польщу з огляду на її репутацію гостинної країни. Я розраховувала залишитися там на кілька тижнів, поки ситуація на батьківщині не покращає. На жаль, нічого не змінилося, а наплив співвітчизників до Польщі унеможливив пошук житла та роботи.

У Польщі я познайомилася з Вікторією – ще однією матір’ю, яка незабаром переконала мене переїхати до Італії. Вона працювала в цій країні, знала мову та людей, які могли б допомогти нам знайти роботу та житло. Наразі ми живемо в одній квартирі в Італії, наші діти ходять до школи, у нас є робота.

Однак жити тут тяжко. Думки про повернення на батьківщину постійно мучать нас. Вартість життя висока, і, оскільки я єдиний годувальник, ми ледве зводимо кінці з кінцями.

Спочатку ми планували повернутися додому у вересні, але обставини продовжили наше перебування.

Коли однолітки користуються новітніми смартфонами, мої діти задовольняються старим телефоном, добре, хоч не кнопковим.

Нещодавно батьки попросили у мене грошей на встановлення пластикових вікон на зиму. Здивувавшись, я пояснила їм наші фінансові труднощі й запропонувала почекати, оскільки вони мають більш сприятливу ситуацію з господарством і достатньою кількістю дров на зиму.

Вони образилися і стали порівнювати мене з іншими людьми, які нібито повернулися з Італії багатшими. Тепер вони ігнорують мої дзвінки, і серед родичів почалися плітки про мене. Мені дуже боляче…