Мені 36, чоловікові 37 років. Одружені 13 років. Дітей немає з моєї провини, але він знав про мою проблему до весілля: у мене проблеми з нирками, планувати дітей категорично не можна, дуже великі ризики  (я не сама так вирішила, було багато консультацій у фахівців).

У мене рано не стало мами, вона мене підтримувала морально, я взагалі не знаю, з ким я можу поговорити по-жіночому до душі, та й не хочу ні з ким із знайомих про це говорити.

Зараз звільнилася з роботи сиджу вдома, не можу знайти роботу, звикла на старому місці та все порівнюю з попереднім місцем. Почалися розлади емоційні та думки про невдале життя, про те, що у всіх у моєму віці є діти, а я як біла ворона.

Найжахливіше, що я не маю хобі, і я ні чим не цікавлюся, просто сплю і дивлюся телевізор. У цьому сенсі я завжди була такою, рятувалась роботою.

З роботи пішла сама зараз не розумію чому, просто надумала собі в голові всякої нісенітниці, типу не хочу це робити, набридло, не цікаво, хоча робота була високооплачувана, я пропрацювала там 8 років. Загалом сама себе накрутила.

Ще хочу сказати, що в мене постійно погані думки та песимізм, знаю, що це не правильно, але нічого не можу з цим вдіяти, надумую в голові такі історії, розвиваю їх до такого стану, що згодом погано.

Трохи про чоловіка. Він мене завжди підтримує, дуже любить. Щодо того, що у нас з ним немає дітей, каже, що значить, така доля, і він знав про те, що мені не можна мати своїх дітей.

Зараз я не працюю і всі мої проблеми загострилися, думки стали зовсім чорними, гадаю, що якби були діти, то всю енергію віддавала б їм. Почала слухати в інтернеті індійських гуру-філософів, там кажуть, що все в голові, що ми самі можемо контролювати свої думки та радіти з того, що маємо, медитувати.

Я намагаюся, але у мене не виходить, від цього приходжу в розпач, сльози постійно течуть самі, просто навіть сиджу на дивані і думаю про щось і плачу.

Загалом у житті маю все в матеріальному плані, у мене прекрасна сім’я, зі свекрухою добрі стосунки. Нещодавно надумали переїзд, але я злякалася, запанікувала, і ми нікуди не поїхали.

Отак у мене в усьому, сім п’ятниць на тижні. Рішення зовсім не можу приймати, боюся, а тепер навіть боюся, що кваліфікацію втрачу, що на роботу не візьмуть, оскільки вже шість місяців не працюю.

Мене це просто почало тиснути, страшно від усього зсередини, не хочу прокидатися вранці. Я руйную навколо себе всі цими жахливими думками, почала ненавидіти людей які ні в чому не винні, і бажати їм злого, це взагалі великий гріх, але не можу нічого з собою зробити.

КІНЕЦЬ.