Іван Іванович перед виходом на роботу довго крутився перед дзеркалом. На ньому новий дорогий костюм, який так нахвалювали продавці, та Іван Іванович їм повірив. Тепер йому здається, що дорогий одяг сидить на ньому, як на корові сідло. І якщо говорити чесно, то він має рацію у своїх підозрах.

Але на його фігуру важко підібрати щось належне, бо фігура Івана Івановича, м’яко кажучи, далека від ідеалу чи звичайних стандартних пропорцій. Невеликий зріст, вузькі плечі, зате об’ємний живіт, який повинен невблаганно переважувати його вперед, і тоненькі на фоні пуза ручки та ніжки.

Щоб живіт не переважував, Іван Іванович ходить своєрідною і добре впізнаваною ходою, сильно відкинувши голову та плечі назад. Тому зазвичай до кабінету спочатку впливає пузо, а потім ноги, а потім і решта Івана Івановича.

Нині такою ходою Іван Іванович прямує до виходу зі свого особнячка, забравши по дорозі портфель з дуже важливими документами та підставивши трохи бульдожу щоку дружині для традиційного поцілунку.

Лілія Андріївна цмокає повітря в сантиметрі від чоловіка і позіхаючи у всі вініри вирушає досипати. Яка ж дикість вставати о дев’ятій ранку! Свій обов’язок вона виконала, чоловіка на роботу проводила, а до запису в салон ще багато часу.

Іван Іванович поправляє краватку, яка сьогодні зав’язана особливо туго, і прямує до автомобіля, що чекає на нього. Абияк умостивши на задньому сидінні свою нестандартну фігуру, Іван Іванович барвистим тоном віддає водієві розпорядження їхати на роботу.

Працює Іван Іванович у найкращому міністерстві. Найкраще, тому що ніхто, навіть самі співробітники, поняття не мають, чим насправді вони мають займатися.

Міністерство у них молоде, лише п’ять років. Хіба це термін, щоб серйозне міністерство почало працювати? Поки що пишуться посадові інструкції, а співробітники намагаються методом наукового тику з’ясувати, за що їм все-таки платять зарплату.

Іван Іванович це знає й так, не дарма він уже цілий міністр. Але нікому він про це не розповідає, бо раптом комусь захочеться його підсидіти? А так людина замислиться. Раптом на місці міністра йому, не дай Боже, працювати доведеться?

До роботи Іван Іванович долітає з вітерцем. Входить у просторий хол, робить робітничо-занепокоєне обличчя і твердою ходою човгає до свого кабінету. Співробітники, побачивши такий багатозначний вираз начальницького обличчя, завбачливо розбігаються кабінетами, щоб Іван Іванович не вирішив перекласти свої трудові турботи на їхні плечі. Такого ще жодного разу не було, але береженого, як то кажуть…

Іван Іванович піднімається до свого кабінету, розташованого на третьому поверсі, і вже почувається втомленим. Нехай він і піднімався сюди на ліфті, але ж до ліфта ще дійти треба, не впустивши по дорозі почуття власної значущості, а це ще та робота.

Віддихавшись і випивши дві чашки кави Іван Іванович прийшов до тями, щоб поринути в робочий процес. Спочатку він дістав з портфеля важливі документи і обережними стосами розклав їх на столі. Тепер кожен, хто увійде до його кабінету, точно знатиме, що Іван Іванович дуже зайнята людина.

Після цього Іван Іванович знову відчув утому, але оскільки він був трудоголіком, то не став зупинятися і почав обдзвонювати своїх заступників, з’ясовуючи, чим вони займаються. Послухавши невиразні, але багатослівні відповіді Іван Іванович вирішив, що робота в міністерстві вирує, про що й доповів уже своєму вищому керівництву.

Потім Іван Іванович згадав, що перенапружуватися шкідливо для нервової системи і вирішив поїхати на обід, але у його кабінет постукали.

Це було раптово, а раптово Іван Іванович не любив, тому поспішно повернувся за свій робочий стіл, розворушив найближчу стопку паперів, поставив на ніс непотрібні йому окуляри і тільки потім стомленим голосом видав “так-так, увійдіть”.

У кабінет обережно просочився непоказний мужичок, швидко стрільнув очима на всі боки і квапливою ходою попрямував до столу Івана Івановича.

Іван Іванович запитливо вигнув брову, чекаючи, коли його відвідувач нарешті вмоститься на стільці і перестане крутитися. Нарешті чоловік вгамувався, зітхнув і потягся до внутрішньої кишені свого безглуздого піджака. У його руці був затиснутий пухкий конверт.

Очі Івана Івановича хижко блиснули, а ніздрі затремтіли в передчутті. Йому здалося, що він навіть чує бажаний хрускіт таких дорогих його серцю і гаманцю папірців.

– Я ось, приніс, значить як і домовлялися, – тихо проблищав чоловік, акуратно кладучи конверт на стіл перед Іваном Івановичем.

Той швидко закидав конверт робочими документами, після чого велично кивнув чоловікові, підтвердивши, що угода відбулася.

– Я тоді, значить, пішов? – протягнув мужичок і після чергового кивка власника кабінету швидко підійшов до виходу.

Коли за ним зачинилися двері, Іван Іванович почекав хвилин п’ять, а потім розгріб створений ним завал із документів, щоб вивести на світ заповітний конверт.

Ось він намагається взяти конверт, але пальці проходять крізь нього. Іван Іванович завмирає з витягнутою рукою та не розуміє, що відбувається.

Повільно простягає тремтливу долоню до конверта, і знову вона проходить крізь конверт. На лобі Івана Івановича виступає піт.

Іван Іванович торкається ручки, клавіатури, чашки, документів – до усього він може доторкнутися і пересунути з місця на місце без особливих труднощів, а підлий конверт просто лежить собі на його столі і вдає, що його не існує, як тільки Іван Іванович намагається прибрати його до рук.

Він уже пробував і так, і так. Навіть секретарку хотів викликати, але вчасно одумався. Іван Іванович ходив довкола конверта, як кіт довкола акваріума. Що ж це таке?

Жахлива думка дійшла до Івана Івановича. Він тепер що, не може брати… На цій моторошній думці Іван Іванович підскакує і розплющує очі.

Шаленим поглядом він окидає приміщення і тільки через пару хвилин до нього доходить, що він у своїй спальні, а весь той жах, що з ним відбувся, йому просто наснився.

– Просто сон, то був просто сон. Щоб я – і раптом розучився? Та скоріше сонце встане на заході, а не на сході, – заспокоюючись, хіхікнув Іван Іванович. Він повільно поринав у приємний сон.

А вранці сонце раптом стало на заході.

КІНЕЦЬ.