У моєї мами було троє дітей, і чомусь усі завжди з особливою симпатією ставилися до мого молодшого брата Івана. Він одружився з жінкою, яка швидко зайняла чільне місце в нашій сім’ї, викликаючи напругу і занепокоєння, особливо в Івана.

Вона ніколи не намагалася порозумітися з нашою матір’ю і з нами, а згодом і зовсім перестала приходити в гості. Іван приходив до матері один, скаржився на постійні причіпки, сварки та примхи дружини.

Дружина ніколи не працювала, витягала з Івана всі його заробітки, залишаючи йому лише кілька гривень на кишенькові витрати. Вона дбала про двох дочок, але Іван залишався в невіданні щодо сімейних справ.

Бачачи його в такому стані, мати відчувала до нього величезний жаль, часто посилала йому продукти та гроші зі своєї мізерної пенсії. Ми зі старшим братом намагалися зрозуміти ситуацію Івана, але вона здавалася нескінченною та нерозв’язною. Ми матеріально допомагали матері, підтримували у господарстві та навіть привозили продукти.

Іван просто приходив, забирав усе, що міг, і йшов. Це повторювалося щонеділі… Ми остаточно засмутилися і поговорили з Іваном, запропонувавши йому розлучитися з дружиною, якщо він такий нещасливий.

Ми також попередили його, щоб він перестав користуватися щедрістю нашої матері. Проте незабаром він переїхав до нашої матері, заявивши, що його вигнала дружина. Я була здивована.

Квартира, яку він їй залишив, була у спільній власності у мене та мого старшого брата. Вона була подарована нам бабусею. Після нашої розмови Іван вирішив розлучитися, але все одно залишив квартиру дружині та дітям, а сам повернувся до матері.

Не витримавши такої несправедливості, я зателефонувала до свого старшого брата – і ми швидко вигнали Івана з дому матері, попередивши, щоб він тримався від нас подалі.

Ми сказали йому, що, якщо він хоче розраховувати на нашу допомогу, то маємо викупити у нас частку в нашій спільній квартирі. Наше рішення викликало несхвалення з боку родичів, та й маму було скривджено. Але я вважаю, що ми поступили правильно.