Три дні тому Микола пішов від своєї дружини. Йому здалося, що він більше не любить її. І тому Микола запхав усі свої речі у величезний брезентовий рюкзак (з яким ще його дід ходив здавати порожні пляшки), забрав з шафи свою улюблену гітару і пішов.

А насамкінець сказав, що Віра його не розуміє; що вони різні люди; що в них різні цілі і взагалі вона не та жінка, про яку він мріяв. Не забув згадати і те, що вже давно любить іншу.

Віра, як могла, намагалася втримати Миколу. Плакала, обіцяла, що виправиться, що стане кращою, що буде такою, якою йому потрібно. Але Микола був невблаганний. Він твердо вирішив піти. І міняти своє рішення не збирався.

Але коли Микола йшов, Віра не здавалася. Тому що вона не могла, не мала в собі сил, та й не хотіла ось так просто відпускати кохання всього свого життя. Вона не розуміла, як тепер їй жити далі, якщо поруч із нею не буде Миколи.

«Він зараз піде? — з жахом думала Віра, бачачи, як Микола збирає свої речі. – І його більше ніколи тут не буде?

Вона представляла свою квартиру, в якій тепер не буде його, і в очах її темнішало, їй стало холодно і страшно.

— Та не плутайся ти під ногами! — бурчав Микола, ходячи по квартирі туди-сюди, постійно натикаючись на Віру і відштовхуючи її вбік. Тому що вона заважала йому збирати речі. — Не дай Боже щось забуду, адже повертатися доведеться. А я тебе, Віра, якщо чесно, тільки ти не ображайся, бачити більше не хочу.

– Коля! — жалібно нила Віра, невідступно йдучи за чоловіком із спальні у вітальню, із вітальні на кухню, із кухні у ванну, із ванної до туалету, із туалету до передпокою та звідти назад до спальні. – Не йди. А я тебе люблю. Пошкодуй мене. Як я без тебе. Адже я пропаду.

– Не хочу! — відповів Микола, заглядаючи в шафи й тумбочки, заповнюючи свій рюкзак. – Сил немає. Тому що на мене чекають вершини! А з тобою? Що на мене чекає? Болото сімейного щастя? Ні. І не вмовляй.

— Ти йдеш, бо я вчора заговорила про дитину? Сказала, що ще хочу?

— Так, Віра, — відповів Микола. — Цією заявою, що хочеш зробити мене щасливим батьком, ти розкрила всю свою дрібну сутність. І я одразу зрозумів, у чому сенс твого життя. І що нам з тобою не по дорозі.

“Навіщо я йому вчора сказала, що хочу дитину? — думала Віра. — Хто мене тягнув за язик? Адже в нас все так добре було! Ну чому я така нещасна? Чому не вмію мовчати?”

— Де мої улюблені гантелі? — відчайдушний зойк Миколи повернув Віру до реальності. — Та ось вони. Родинні. Під ліжком. Ідіть до татка. Татко вас не забуде. Так що ще?

Микола озирнувся на всі боки. Побачив свої шкарпетки, що валялися за кріслом.

— А ви чому й досі тут? — сказав він, піднімаючи шкарпетки і засовуючи їх у рюкзак.

Микола знову озирнувся і вийшов до передпокою.

— Ну що, Віра? – радісно сказав він. — Начебто все зібрав. Настав час прощатися?

— Може, все-таки залишишся? А? А я тобі все пробачу. Навіть пробачу, що в тебе інша була.

Микола впевнено похитав головою.

– Ні! – твердо відповів він. — Вершини чекають. Посидимо на доріжку?

Вони сіли на табуретки, що стояли у передпокої.

— Я хотіла тобі сказати, — почала Віра, але Микола зупинив її.

– Посидимо мовчки, – сказав він. — Все вже сказано.

Але мовчки сидіти не вдалося. Віра не хотіла сидіти мовчки. Вона й справді не вміла мовчати.

— Ти можеш іти, — у розпачі вигукнула Віра, — йди!

– Звичайно, піду! – серйозно відповів Микола. — Речі зібрані. Мене тут більше нічого не тримає.

— Але пам’ятай, — продовжувала Віра, — що я тебе любила, люблю і любитиму завжди.

— Ну, гаразд, гаразд, — поблажливо сказав Микола і подивився на годинник. – Люби. Скільки влізе. Якщо тобі так подобається. А я пішов.

Микола підвівся з табуретки, хвацько закинув на плече рюкзак із зеленого брезента (з цим рюкзаком ще його дідусь у 1963 році від його бабусі йшов), взяв під пахву гітару, відчинив двері, впевненим кроком вийшов із квартири і пішов униз сходами.

— А я тебе чекатиму, — кричала йому вслід Віра, — завжди чекатиму. І коли тобі стане важко, пам’ятай, що я завжди прийду до тебе на допомогу. Тому що я люблю тебе. І мій дім – це завжди твій дім. І розлучення я тобі не дам.

«От шкідлива жінка, — подумав Микола, — розлучення вона мені не дасть. Вчасно я пішов від неї».

І ось минуло три дні.

За ці три дні Микола зрозумів, що своїм відходом від дружини він, по суті, не те, що нічого не виграв, а навіть навпаки. Програв! Адже раніше, коли йому набридала дружина, він міг спокійно йти від неї на кілька днів до Катерини. І там у неї вносити у своє нудне, остогидле життя щасливе розмаїття. А що ж тепер?

«Ні, — розмірковував він, з тугою дивлячись на Катерину, — вона така сама, як і Віра. І до вершин, про які я мріяв, я ближче не став. Я все в тому ж болоті».

Звідкись здалеку до Миколи долинув невдоволений голос Катерини.

— І що в тебе за звичка: шкарпетки під крісло весь час кидати? – бурчала вона. — Раніше ти не був таким.

“Був, – думав Микола, – тільки чомусь раніше тебе це не дратувало”.

Микола взяв до рук гітару.

«Заспіваю її улюблену, — подумав він, — може, це її заспокоїть?»

Не заспокоїло. Навпаки.

— Досить щебетати, — сердито сказала Катерина. – Скільки можна? У голові вже дзвенить. Візьми книжку почитай чи погуляй. Зрештою, займися чимось. Бо вже третій день нічого не робиш. Тільки їж, спиш і на гітарі своїй безглуздій човгаєш.

Що? – подумав Микола. – Книгу почитати? Це вона зараз про що? То вона мені? Я правильно зрозумів?”

— Та як же це, Катюша, — сказав Микола, — я до тебе з усією душею. Від дружини, можна сказати, до тебе пішов! Все заради тебе. А ти?

— А я тебе не змушувала від дружини йти.

– Як не змушувала?

– А так! Ти сам приперся.

— Що означає «приперся»? Я думав, що ти цього хочеш.

— Мало, що ти думав.

— Не знаю… — розгублено відповів Микола. — Але мені здавалося, що ми…

— Ах, тобі здавалося? — Катерина серйозно подивилася на Миколу. — А ось дай мені відповідь, з чого раптом ти вирішив, що я хочу, щоб ти пішов від дружини? А?

— Катерино, я ж тільки…

— Якщо до вчорашнього дня я навіть не знала, що ти одружений.

— Катерино, я тебе прошу…

— Про що ти просиш мене? — вигукнула Катерина. — Ти ж тільки вчора мені про це повідомив.

— Я не думав, що тобі це…

— Ах ти не думав! А ти не думав, що це підло?

– Що підло?

– То! – кричала Катерина. — Що ми з тобою робимо, це підло.

– Підло?

– Так! Підло! Стосовно твоєї дружини. А найстрашніше, що ти мене втягнув у цю свою підлість.

– Але в чому підлість?

– А ти не розумієш?

– Ні!

— Ти ж сам кажеш, що вона тебе кохає!

— Любить, але я її не люблю. Я тебе люблю!

– А я тебе ні! – відповіла Катерина. – І ось що я вирішила. А повертайся ти назад.

– Куди назад?

– До дружини, назад.

– Як це?

– А так! На чужому нещасті щастя не збудуєш.

– Але, Катерино!

– Все! Я так вирішила. Пішов геть. Забирай свій смердючий рюкзак, гітару та провалюй.

Коли Микола виходив із квартири, Катерина гукнула його.

– Стій! – закричала вона.

— Що, кохана? — у його душі ще спала надія.

— Гантелі свої забув, — сухо відповіла Катерина. — Вчора трохи палець на нозі не зламала об них.

Вона викинула з квартири гантелі та зачинила двері.

«О, Небеса, — подумав Микола, засовуючи улюблені гантелі в рюкзак дідусь, — дякую вам за те, що Ви дали мені по-справжньому люблячу дружину. Яка все мені прощає і завжди на мене чекає. Нам обом потрібно було пройти це випробування. І насамперед — мені.

Адже, тільки пройшовши через це, я зрозумів, як люблю Віру. Де ти, Віра? Я зараз викликаю таксі і їду до тебе. І я навіть згоден подумати про те, щоб стати батьком. Не зараз, звісно. Років за двадцять».

На жаль. Щодо прихильності до нього Небес Микола помилився. І зрозумів він це лише тоді, коли вийшов із таксі, піднявся на потрібний поверх і зателефонував до квартири Віри.

– Тобі чого? — злякано запитала Віра, коли прочинила двері, залишаючи їх на ланцюжку. — Ніч надворі? Ти чого приперся?

Микола хоч і розгубився від такого прийому, але взяв себе до рук і, як міг, пояснив ситуацію.

— Я зрозумів, що люблю тільки тебе, — сказав він, — тебе одну, Віра. І мені більше ніхто не потрібний. І якщо ти так хочеш, то ми можемо подумати і про дитину. Не зараз, звичайно, але згодом, колись, чому ні.

— Та ну тебе, до дідька, — відповіла Віра, — яка ще дитина? Про що ти?

— Я про те, що додому повернувся, Віра Відпусти мене.

– Ні. Не пущу. І не вмовляй.

– Як же так?

— А так, — відповіла Віра. — З якого дива мені тебе пускати? Якщо за ці три дні поки тебе не було, я зрозуміла, як мені добре без тебе.

– Добре без мене? – не зрозумів Микола. — Та хіба тобі може бути без мене добре, Віра?

— Як з’ясувалося, може. І навіть дуже.

— А як наші діти?

– Які наші діти?

– Яких ти хотіла від мене?

— Та ну тебе, Миколо. Які ти страшні речі кажеш.

– Я кажу? Це ти казала. Забула вже?

— Мало що я казала. Я казала це, коли кохала тебе. А тепер… Вибач. Діти від тебе? Хіба що у кошмарному сні.

— Чи не хочеш ти сказати, що мене розлюбила?

Віра замислилась.

— Можна й так сказати, — впевнено відповіла вона, трохи подумавши.

На обличчі Миколи з’явилася уїдлива посмішка.

— Що я чую? – З сарказмом сказав він. — Жінка, яка клялася мені у вічному коханні, хотіла від мене дітей, розлюбила мене за якихось три дні!

Віра знову замислилась.

— Щиро кажучи, Миколо, — сказала вона, — я розлюбила тебе швидше.

– Як швидше? — здивовано промовив Микола.

— Вже наступного дня, — вів далі Віра. — Прокинувшись і не побачивши тебе поруч із собою, я раптом зрозуміла, що тебе не люблю.

— Як це?

– А ось так. І взагалі. Я глянула на своє життя і злякалася. Не розумію, як досі терпіла тебе поряд із собою. Наслання якесь. Готувала тобі, прибирала сміття за тобою, вислуховувала цілими днями твої жалібні пісні.

— Ці жалібні пісні ще мій дідусь співав! — вигукнув Микола. – Біля вогнища!

— Саме так, — продовжувала Віра, — і я їх змушена була слухати. А ще про гантелі твої трекляті постійно спотикалася. Шкарпетки твої брудні з-під ліжка та крісел витягала. І ось, коли я раптом усвідомила, що тебе більше ніколи зі мною не буде, я так зраділа, так зраділа. Ти навіть собі не уявляєш!

– Зраділа? Чому?

— Виявляється, Микола, що від тебе було більше незручностей, аніж радості. І зрозуміла я це тільки коли ти пішов.

— Але ж я ось він! Тут! Невже ти не бачиш? Це я! Той, кого ти любиш більше за життя.

Віра знову замислилась.

– Ти знаєш, Миколо, – відповіла вона після невеликої паузи, – ми вчора, якщо чесно, надто весело провели час. Голова зовсім не варить. І тому я погано розумію, що ти кажеш. Може, ти прийдеш у якийсь інший день? А? Наприклад, за тиждень. А ще краще, за місяць.

Але Микола не чув останні слова Віри щодо тижня та місяця. Вчорашнє веселе проведення дружини раптом якось відразу захопило всю його увагу.

— Весело провели час? – перепитав він. — Як це розуміти, Віра? Ти ж… Заміжня жінка. Ще недавно клялася мені в коханні. І говорила, що хочеш від мене дитину… У мене це просто не вкладається в голові, Віра. Поясни. Я вимагаю.

Віра заплющила очі, похитала головою і важко зітхнула.

— Ну, вчора, — почала пояснювати Віра, — коли я зраділа, що тебе більше не буде в моєму житті, я одразу зателефонувала до своїх подруг.

– Яким подругам? Адже в тебе немає подруг, Віра?

– Є. Але ти про них забув, бо одразу поставив мені умову, щоб після весілля жодних моїх подруг у нашому домі не було. Ось їх і не було. Забув?

– Ах, ці подруги, – згадав Микола. — Щиро кажучи, так, забув.

— А я була така щаслива, що одразу їм зателефонувала!

– Але навіщо?

— Щастя своїм поділитися з ними. Навіщо ще. І тому весь вчорашній день ми відзначали наше розлучення з тобою.

— Почекайй, я не розумію. Ти хочеш сказати, що вчора весь день ти зі своїми подругами у квартирі веселилася? — спитав Микола. – Я правильно розумію?

– Ну так. Тільки не в нашій квартирі, а в моїй. Веселилися. Привід який. Свобода та щастя. Звісно, ​​веселилися.

– І чоловіки з вами були?

Віра замислилась.

– Чоловіки? – перепитала вона. — Здається, були. Ти знаєш, якщо чесно, я не дуже добре пам’ятаю, що було вчора. Ми з подружками трохи того.

— Чого?

– Перебрали. Пам’ятаю тільки, що було дуже весело, а ось щодо подробиць. На мою думку, подруги привезли з собою якихось чоловіків. Але хто вони? Гадки не маю. А це тобі зараз так важливо? Так?

– І між вами щось було? — спитав Микола.

— Між ким та ким? — не зрозуміла Віра.

— Не прикидайся! – закричав Микола. — Ти чудово розумієш, про кого я говорю.

Із сусідньої квартири визирнули, нагадали, що вже ніч на подвір’ї і попросили говорити тихіше. Віра та Микола вибачилися та продовжили розмову.

— Отже, — пошепки сказав Микола. — Я повторюю своє запитання. Щось між вами було?

– Коли? — пошепки спитала Віра.

— Коли мене тут не було, чорт забирай, — сердито прошепотів Микола.

«Господи, — подумала Віра, — я вже й забула, який він нервовий. Не треба з ним сперечатися. Потрібно просто погоджуватися. А те, чого доброго, з ним щось трапиться, і доведеться двері відчиняти».

— Було, — впевнено пошепки відповіла Віра.

— Я правильно розумію, Вір, — продовжив шепотіти Микола, — між вами було все? Тільки не бреши мені.

— Правильно, — шепотіла Віра у відповідь. — Ось усе, як ти розумієш, так і було. Чесно.

Микола хотів уже розвернутися і піти, але згадав, що йти йому нікуди і, що він ще поки її чоловік.

— Я прощаю тебе, Віра, — сказав він.

– За що? — не зрозуміла Віра.

— За все, що ти зробила у ці три дні.

— Дякую, — відповіла Вір. – Я тебе теж прощаю. І не лише за ці три дні, а загалом за все. А зараз я пішла.

– Як пішла? Куди?

– Спати.

– А я?

– І ти теж іди. Спати.

– Куди?

– Куди бажаєш. Ніч уже. Потім домовимося.

Віра зачинила двері.

«Тепер тільки я розумію, навіщо сказала йому, що хочу дитину, — подумала Віра, дивлячись у вічко і бачачи, як Микола йде. — Це мене хтось за язик тягнув. Як добре, що я не вмію мовчати. Бо невідомо, скільки ще довелося б його терпіти. Може, й усе життя».

КІНЕЦЬ.