Між Надією Петрівною та її донькою завжди були напружені стосунки. Через одинадцять років Ірина з’явилася на порозі маминого дому. Але не сама
У Надії Петрівни з донькою будь-яка суперечка щоразу переростала у сварку.
Так було від дитинства. Можливо через це вони й не бачилися одинадцять років.
Одного дня Надія Петрівна сиділа в халаті та пила каву. Раптом у двері постукали.
– Кого це вже від ранку принесло? – пробурмотіла жінка та пішла відчиняти.
Виявилося, це була Ірина. Але не сама, а з донькою.
Тобто її онукою. Шестирічна дівчинка, як дві краплі води, була схожою на свою матір.
Вони десь хвилину стояли мовчки та дивилися одна на одну.
– Проходьте…Чого на порозі стоїте? – почала першою Надія Петрівна. – Чаєм вас пригощу.
Ірина мовчки пройшла.
“Щось вона надто спокійно себе поводить” – подумала про себе Надія.
А потім вслух сказала:
– Як донечку звуть?
– Даринка, – відповіла дочка, погладивши дівчинку по голові.
– На честь моєї мами, – зауважила Надія Петрівна. – Ну розказуй, чого це ти раптом про маму згадала.
– Мені потрібно поїхати на три місяці. Доньку взяти не можу, а залишити нема з ким.
З рідних у нас тільки ти.
Надія Петрівна вже хотіла знову вчити доньку життя, але глянула в її перелякані очі, потім на змарнілу худу дівчинку, та стримала себе.
– У мене там печиво є. Зараз принесу, – і вона пішла в кімнату.
Надія кілька хвилин стояла і думала, опісля почула, як щось грюкнуло. Вона зайшла на кухню та побачила онуку. Дівчинка сиділа одна.
– А мама де? – запитала Надія Петрівна.
– Поїхала. У лікарню. А через три місяці, мабуть, зовсім піде…
Н
адія Петрівна присіла та обійняла онуку, а сама заплакала.
КІНЕЦЬ.