— Я йду від тебе, Світлана! – сказав Валерій. — Тільки не перебивай. Сядь та послухай. Так буде краще і тобі, і мені.

“Що? – подумала Світлана. — Він вирішив піти від мене? Я правильно зрозуміла?”

— Я знаю, що говорю, — вів далі Валерій. — Ми вже давно не любимо одне одного. Цінуємо, поважаємо, шкодуємо і так далі, але, на жаль, не любимо. Діти наші виросли та роз’їхалися. І нас уже більше нічого не пов’язує. Крім спогадів, як добре нам було колись. Правильно я говорю? Не перебивай.

А Світлана не думала перебивати.

«Невдячний! – думала вона. – Знає він, що каже. Та що ти знаєш?»

— Я розумію, — вів далі Валерій, — що можна було б і далі продовжувати так жити, без кохання. Ґрунтуючись на повазі, на почутті обов’язку, на жалості, на чомусь ще. Якби не трапилося одне «але». Я покохав. Не перебивай.

“Покохав? – думала Світлана, дивлячись на чоловіка. — Кого покохав?”

— Ти її не знаєш, — із захопленням промовив Валерій. — Вона — мила, чудова жінка. А головне, що вона теж кохає мене. І погодилася вийти за мене заміж. Ти не уявляєш, який я щасливий. Нн перебивай. А тобі вже треба думати про те, як жити далі, Світлана. Я розумію, що…. Це важко. Але… Згодом ти звикнеш. Адже жінки легше, ніж чоловіки, переносять самотність. Правильно я говорю?

«Ось зараз я не зрозуміла, – подумала Світлана. – Що жінки краще переносять? Самотність? До чого він це сказав?

— Я розумію, про що ти зараз думаєш, Світлана, — вів далі Валерій. – Ти думаєш, що тобі вже 45 і ти нікому не потрібна. Але це не так! Запевняю тебе, це не так! Так, ти вже не така красива, як 24 роки тому, коли ми тільки познайомилися, але… Як би тобі сказати? Ти дуже потрібна нашим дітям, нашим онукам. Тільки не перебивай.

«Кому я потрібна? – подумала Світлана. – Я правильно почула? Він сказав – онукам? А ти хам, Валера. Хам, яких треба пошукати. Ні, ну я бачила, звісно, ​​хамів, сама не подарунок, але таких. Ні, Валера, ось цього я тобі точно не пробачу. Ніколи.

Значить, я вже не така красива і нікому не потрібна, як тільки дітям і онукам? Ну, дякую тобі, Валера, за це. Велике, людське дякуюґ. Тепер я точно знаю, що мені слід робити. Якщо до цього ще були сумніви, то тепер уже немає жодних сумнівів щодо твого і свого майбутнього».

— Я вже подзвонив нашим дітям, — вів далі Валерій. — Завтра вони приїдуть сюди. В нас чудові діти. Вони сказали, що все розуміють і не покинуть тебе.

«Він сказав “післязавтра”? – подумала Світлана. – Це добре. Значить, час ще маю. Встигну».

Світлана посміхнулася, лагідно дивлячись на чоловіка. Валерію від цієї посмішки та погляду дружини стало якось не по собі.

— І даремно ти так реагуєш, Світлана, — сказав він. — Бо я знаю, що роблю. Дуже важливо, щоб у перші дні з тобою хтось був поряд. Хтось, хто тебе підтримає. Хтось близький і рідний. Щоб ти не зробила щось із собою.

«Зробила щось із собою? – подумала Світлана. – Хто? Я? З якого дива? Але ти маєш рацію, одному з нас підтримка буде потрібна. Нехай приїжджають діти, якщо вони все розуміють».

— Тепер про головне, — вів далі Валерій. — На час, поки ми розлучаємося, я переїду до нашого заміського будинку. Ти житимеш у цій квартирі. До заміського будинку я одразу перевезу половину нашого майна. Думаю, що ти не станеш із цим сперечатися. Тому що я маю на це право.

«З чого раптом, — подумала Світлана, — мій заміський будинок раптом став твоїм? Цей дім дістався мені у спадок. Від дідуся. Ще до того, як ми познайомилися з тобою. Забув? Ну точно! Він забув! Звичайно!

Адже ми у шлюбі вже понад 24 роки. І за цей час багато чого забулося, Валера, так? Але це твої проблеми. Треба було менше пити, тоді, може, й пам’ять була б кращою. Але я тобі про це зараз не нагадуватиму. Ні. Завтра нагадаю. Коли мене вже не буде».

— Тепер щодо машини, — вів далі Валерій. — Машину заберу собі. Половину грошей за неї я тобі віддам. Не одразу, звичайно, згодом, але віддам. Ти питаєш, навіщо мені машина, якщо в мене немає прав? А я тобі відповім. Машина не для мене, а для Каріни, — згадавши про миле і чудове створіння, Валера, захиливши очі, з ніжністю зітхнув. — Тільки з цією умовою вона погодилася жити зі мною у заміському будинку. Адже вона ще студентка. І машина їй конче потрібна, щоб добиратися до місця навчання.

«До речі, про машину, – подумала Світлана. — Добре, що нагадав. Потрібно буде викликати вантажну машину. Щоб уже зранку вивезти звідси все. Взагалі, все. Не половину, як благородно хоче зробити він. А все! Це по-перше.

По-друге. Щодо цієї квартири, то вже сьогодні я зателефоную господарям і скажу, що ми звідси з’їжджаємо. Він, мабуть, забув, що ця квартира орендована. А свою квартиру ми здаємо. Бо коли діти роз’їхалися, нам стала не потрібна така велика квартира. Вона забирала в мене надто багато часу на прибирання.

Тому три роки тому ми зняли в цьому ж районі меншу квартиру. Ми зняли її без меблів та без техніки. І купили сюди все потрібне. А він забув, що квартира не наша, а пам’ятає лише те, що майно у квартирі придбано нами.

Але його можна зрозуміти. Адже він у нас закохався! І йому ніколи думати про життєві дрібниці. Адже всі його думки зайняті цим, як він сказав, чудовим та ніжним створінням! Тьху, гидота. Мене зараз знудить”.

– Що в тебе з обличчям, Світлана? — суворо запитав Валерій. — Переживаєш через те, що трапилося? Так не можна. Візьми себе в руки. Зрештою, зберися. Не ти перша опиняєшся в такому положенні. І тобі зараз конче необхідно зосередитися.

Про що я казав? Ах так! Я говорив про речі, які заберу. Так ось. Оскільки моя зарплата більша, я маю право забрати великий телевізор. Тобі буде достатньо маленького телевізора, що на кухні. Втім, гадаю, що і його тобі дивитися не буде коли. Адже до тебе скоро приїдуть наші діти та онуки.

«Треба в заміському будинку змінити всі замки, — подумала Світлана. – Скрізь змінити. І в хаті, і на брамі, і в гаражі, і в лазні. І у будинку для гостей. А зверху огорожі пустити колючий дріт. Ні. Колючий дріт – це перебір. А може, не перебір? Гаразд, подумаю ще».

— Зараз я йду, Світлано, — вів далі Валерій. – Так буде правильно. Завтра ввечері, одразу після роботи, годині о шостій вечора я приїду сюди з Каріною. Ти покажеш їй машину і віддаси ключі, а я тим часом загружу всі свої речі. Я знаю, що ти багато чого хочеш мені сказати, але… Краще тобі зараз нічого не казати. Ти надто схвильована.

Скажеш, коли заспокоїшся. Правильно? Можеш не відповідати. По очах твоїх бачу, що ти згодна зі мною. Отже? До завтра? Не проводжай мене.

Щойно чоловік покинув квартиру, Світлана взялася до справи. Спочатку вона зателефонувала своїй начальниці та попросила відпустку на місяць. Начальницею була її подруга і вона радо надала Світлані відпустку. А коли дізналася, що Світлана вирішила піти від чоловіка до свого заміського будинку, напросилась у гості.

Після того, як з відпусткою все було вирішено, Світлана взялася за збір та пакування речей. На це вона витратила решту дня і всю ніч.

Коли все було зібрано, упаковано та готове до переїзду, Світлана вийшла до передпокою та подивилася на себе у велике дзеркало.

— Втомилася як кінь, — сказала вона. – Але! Я гарно виглядаю. Фізична праця та легке нервове потрясіння пішли мені на користь. Я начебто навіть стрункішою стала. Треба частіше переїжджати.

У цей час зателефонували вантажники. Сказали, що вже під’їхали.

– Вивозимо все! – сказала Світлана. — Нічого не лишаємо.

Тільки тоді, коли всі меблі, техніка та інші речі були зібрані та загружені в машину, Світлана зважилася зателефонувати чоловікові та повідомити, що йде від нього .

– Це я, – сказала вона. — Хочу сказати тобі, що я…

— Не треба нічого казати, Світлано, — грубо відповів Валерій. – Все вже сказано. Увечері зустрінемося. Візьми себе в руки. Чи не ти перша.

“Та пішов ти, – подумала Світлана, вимикаючи телефон, – не треба, так не треба”.

У той час, коли Світлана та її подруга начальниця у вітальні заміського будинку їли морозиво, пили каву, заїдали це все тістечками та обговорювали те, що сталося, Валерій та Каріна увійшли до порожньої квартири.

Тремтячою рукою Валерій дістав телефон і зателефонував дружині.

— Я хотіла тобі все пояснити, — відповіла Світлана, — але ти сам не захотів мене слухати.

— Ти не мала права забирати всі меблі! – закричав Валерій.

– Не мала. І що? Що ти зробиш мені? Все тепер у моєму заміському будинку.

– Мені належить половина!

— Ну чого ти кричиш. Чого. Я віддам тобі половину.

– Коли?!

— Одразу після розлучення.

– А як же я?

– А ти що? Ти не один. З тобою поруч миле і чудове створіння. Крім того, скоро до тебе приїдуть і наші діти, і онуки, щоби підтримати. Вони тебе дуже люблять. І ти їм дуже потрібний.

— Що за нісенітницю ти несеш?! — в сказі репетував Валерій. — Кому я дуже потрібний?

– Тобі щось не подобається? Переживаєш через те, що трапилося? Так не можна. Візьми себе в руки. Зрештою, зберися. Не ти перший опиняєшся в такому положенні. І тобі зараз конче необхідно зосередитися. До речі, нагадую, що ця квартира орендована. А нашу квартиру ми здаємо.

В очах Валерія потемніло.

– Як здаємо? — тихо спитав він.

– Ось так, здаємо. Вже три роки. А ти забув?

— Чому ж ти про це мені не нагадала? – закричав Валерій.

– Чесно? А із шкідливості.

— І що мені тепер робити у цій порожній квартирі?

— Починати нове життя, — відповіла Світлана і вимкнула телефон.

У розмову втрутилася Каріна. Їй набридло стояти в порожньому передпокої і вона зажадала пояснень. Дізнавшись про все необхідне, вона невдоволено пирхнула, назвала Валерія невдахою і пішла.

Цієї ночі Валерій спав на розкладачку, яку позичив у сусідів. А вранці приїхали діти та онуки. Вони, як могли, втішали батька та дідуся. Особливо старалися онуки. Вони, хоч і маленькі ще, але одразу зрозуміли за дідусевим виглядом, що в нього велике нещастя. Що йому дуже погано, і його треба пошкодувати.

КІНЕЦЬ.