Мені 31 рік. Більше 10 років тому зустрів чудову дівчину, яка допомогла мені впоратися з цілою купою наявних у мене тоді проблем, емоційно підтримала.

В результаті я закінчив інститут, влаштувався на хорошу роботу, став успішно рости кар’єрними сходами. Згодом я зробив їй пропозицією й ми одружилися.

Сімейні стосунки завжди були відносно рівними, бували сварки, але не критичні. Скажу також, що колишня дружина на роботі мала хорошу посаду, фінансових проблем ми не мали.

Нас завжди оточували надійні друзі, ми жили у своєму заміському будинку, гарна машина, син розумник, влітку йому 10 років буде.

Я не знаю, чого мені стало бракувати. Відносини поступово остигали, стали суто побутовими, хоч і вкрай комфортними.

Трохи більше ніж пів року тому зустрів у відрядженні дівчину, пробули з нею 3 дні і я закохався по-справжньому. Ось так, мало не з першого погляду закохався.

Ми стали таємно зустрічатися в іншому місті (ми з різних міст), добре, що приводи поїхати знаходилися.

Перед Новим роком я зробив свій вибір та зізнався у всьому дружині та поїхав до коханки.

Все нажите майно залишив дружині та сину, платив гарні аліменти, разом із цим і не виплачений кредит за житло.

Грошей колишній дружині вистачає, але без аліментів буде не надто солодко, швидше, навпаки.

Після свят почали оформляти розлучення, і я готувався до нового весілля. Оформився по роботі у місті, де ми тепер із новою дружиною живемо.

Все склалося вдало, зіграли чудове весілля, приїхали мої друзі, батьки, всі одне одному сподобалися, адже моя нова дружина просто вогонь — гарна, розумна, любить мене, має чудове почуття гумору. Справді, все склалося чудово в мене.

Проте тиждень тому до мого засліпленого новим життям мозку стало доходити, що я накоїв насправді. Я зруйнував життя своєї колишньої дружини, просто знищив її.

Почав розуміти, що вона пережила. Зруйнував життя свого сина, хоч ми з ним продовжуємо спілкуватися наскільки це виходить.

Тепер мене починають гризти сумніви, відсутня якась віра у щасливе майбутнє моєї нової родини. Загалом складно описати, що діється на душі.

Немає нікого і нічого на світі, що чи кого я ненавиджу так само, як і себе. Моя нова дружина не розуміє, що зі мною почало відбуватися, я перестав розмовляти, посміхатися, в очі дивитися їй навіть не можу.

Поговорити з нею відверто страшно, сам не розумію, як їй це все сказати. Дізнався, що колишня дружина чекає мене назад, точніше, ми змогли б налагодити все знову, хоч і важко.

Я шалено сумую за нею, своїм сином, друзями, домівкою, за своїм рудим котом, за своїм колишнім життям. Нинішня дружина мене дуже любить, але розумію, дітей я вже планувати не хочу (вона про це не знає, як їй про це сказати, теж не придумаю), щастя зі мною вона навряд чи побудує.

Другий день, у мене, дорослого мужика течуть сльози, коли залишаюся десь один, від злості до самого себе та від безсилля. Не знаю, як далі жити з усім цим та й жити, чесно кажучи, не хочеться, правда.

Це, звичайно, все дикість і жахливі думки, але як упоратися з цими емоціями, я не знаю. Ось така життєва історія, сумна та дурна.

Всі друзі вважали нас еталоном щасливої сім’ї, між собою казали: «Ось які вони молодці, яка у них міцна сім’я, ось на кого треба рівнятися». А голова цієї сім’ї виявився найжахливішою людиною, на його ж власний погляд.

КІНЕЦЬ.