— Я, Аліна, людина рішуча, — сказав Генадій, — пряма і відверта. Ти ж знаєш?

— Знаю, — відповіла Аліна.

— Не хитрую, не лукавлю. Сміливо говорю все так, як воно є. Чорне називаю чорним, біле – білим. І людям я просто в очі повідомляю все, що про них думаю.

— Я знаю, Генадій.

— Це я зараз до того, що мені треба з тобою обговорити одну важливу справу. Чи ти готова на мої сміливі питання давати чесні відповіді?

– Готова.

– Твій дядько, Аліна, він хто?

— Тарас Іванович — дуже хороша людина. Не такий, звісно, ​​сміливий, прямий і відкритий, як ти, Генадій, але… Хороша. Чесна людина.

– А ти, Аліна? — весело поцікавився Генадій.

– Я?

— Ти чесна?

— Чесна, звісно. А як же. Для мене в людині це найголовніше.

— Це добре, що ти також чесна, Аліна. Але повернемося до твого дядька.

– Повернемося, – погодилася Аліна.

— Твій дядько, адже він не тільки хороший і чесний? Так? Адже він ще й багата людина? Я правильно розумію?

– Дуже багатий. Я б навіть сказала, аж занадто багатий. Занадто!

— Занадто, занадто, занадто, — задумливо повторив Генадій, — це добре, що занадто.

– Мабуть, – погодилася Аліна. — А нащо ти це питаєш?

– Для чого питаю? — перепитав Генадій. — Та я ось думаю, коли його не стане, кому дістанеться все його казкове багатство?

Аліна знизала плечима.

— Мені, мабуть, — відповіла вона.

– Чому тобі? — серйозно спитав Генадій. — Чому не комусь іншому?

— Тому що я його єдина родичка. Інших спадкоємців немає. І він мене дуже любить.

– Все правильно! — рішуче заявив Генадій. – Все вірно. Так і має бути.

– Що вірно? – не зрозуміла Аліна.

Генадій ласкаво глянув на неї.

– Та все, – радісно відповів він. – Ти єдина. Інших немає. Тебе любить багатий дядько. Слухай, Аліна, виходь за мене заміж.

– Ти робиш мені пропозицію?

– Роблю. Якщо, звичайно, ти любиш мене? Тому що я тебе дуже люблю.

– І я тебе люблю. І згодна стати твоєю дружиною.

— І тебе не бентежить, що я, перш ніж зробити тобі пропозицію, завів розмову про спадок твого дядька?

– Не бентежить. Навпаки. Мені подобається твоя прямота. За це я тебе ще більше люблю.

Минуло півроку після весілля.

— Треба щось робити, Аліна, — сказав Генадій.

– Що? — спитала Аліна.

– Не знаю що. Що завгодно. Аби твій дядько написав заповіт.

– Він не хоче. Говорить, що це дурість.

– Ось як! Для нього це означає дурість. Для всіх людей – не дурість, а для твого дядька – дурість. А як мені жити? Ти подумала? Я щодня засинаю і прокидаюся з однією й тією ж думкою, що його не стане, а заповіт не складено. А довкола нас натовпи претендентів, які взялися невідомо звідки. Ти розумієш, що я жити спокійно не можу в такій атмосфері? Це ти розумієш?

— Розумію.

— У мене перед очима весь час стоїть та сама картина, що нам повідомляють, що дядька не стало, а ми безпорадно розводимо руками і розгублено плескаємо очима. Тому що ми не знаємо, як нам жити далі. Його не стало, а розпорядження щодо великої спадщини немає. Ти розумієш, що ми не готові до його відходу?

— Розумію.

– Тоді чому, якщо ти все розумієш, заповіту досі немає? Як ти це поясниш? Ти пам’ятаєш, скільки йому років?

– Пам’ятаю.

— У цьому віці кожна година на рахунку. Кожна хвилина. Ось зараз нам можуть зателефонувати і повідомити!

— Я не знаю, як із ним ще розмовляти. А давай разом. Я йому подзвоню і домовлюсь про зустріч.

– Нічого без мене не можеш. Гаразд. Дзвони своєму дядьку. Скажи, що завтра зранку будемо. Сам із ним поговорю.

Вранці Генадій та Аліна приїхали в гості до Тараса Івановича.

— У вас, Тарасе Івановичу, з родичів залишилася лише одна Аліна, дочка вашої улюбленої молодшої сестри Єлизавети, — сказав Гендаій.

– І що? — байдуже спитав Тарас Іванович.

– І то! — суворо відповів Гендаій. — Я не ходитиму довкола та навколо. Я, ви мене знаєте, людина пряма і… Скажу, як є. Пишіть заповіт, Тарасе Івановичу, що все залишаєте своїй улюбленій племінниці. Щоб після вашого відходу не з’явилися ще якісь претенденти і не зіпсували нам життя.

— Не можу, — відповів Тарас Іванович.

– Тобто? Як це не можете?

— Отак і не можу. Вибач за прямоту. Кажу як є. Рука не піднімається.

– Чому не піднімається?

– Тому що я не люблю Аліну. І з якого дива я повинен чогось там залишати своїй нелюбійній племінниці.

– Тобто? Я не зрозумів зараз. Ви не любите Аліну?

– Не люблю.

— Вона ж ваша племінниця. Єдина родичка. Дочка сестри вашої улюбленої, Єлизавети Іванівни. Яка так раптово залишила нас кілька років тому.

– І що?

— І при всьому цьому ви її не любите?

– Не люблю.

— Сестру любили, а племінницю ні?

— Сестру я й зараз люблю. Незважаючи на те, що її немає. А Аліну…

Тарас гидливо глянув на племінницю.

– Ні, – впевнено заявив він. – Не люблю.

– Але чому? — вигукнув Генадій.

Тарас знову глянув на племінницю.

— А за що її любити? Порожнє дівчисько. Хіба що тільки одружена. А так, – він махнув рукою. — Дивуюсь, як ти на неї запав.

— А раніше?

– Що раніше?

— Любили племінницю?

– Та ніколи я її не любив.

— Але Аліна мені казала, що…

— Та мало що вона тобі казала. Вона може й не таке сказати. Усьому вірити, чи що?

Гендаій глянув на дружину.

– Як це розуміти, Аліна? Виходить, ти мене обдурила?

– Ні! — вигукнула Аліна. — Я завжди була і буду чесна з тобою.

— У такому разі, як це все розуміти, Аліна?

— Я була певна, що дядько любить мене.

— Сподіваюся тепер, коли все з’ясувалося, ви відстанете від мене зі своїм заповітом? — спитав Тарас Іванович. — Настане час, і все вирішиться само собою. Інших родичів у мене все одно нема. Вона єдина.

— Це зараз нема, — відповів Генадій, — а що буде, коли вас не стане, ніхто не знає.

— Коли мене не стане, мені взагалі байдуже, що буде.

Але Генадій не хотів здаватися.

— А як ви ставитеся до мене, Тарасе Івановичу? Тільки чесно.

– Чесно?

– Так!

– З повагою. Ти нагадуєш мені найкращих людей нашої країни.

– Що ви маєте на увазі?

— А такий самий сміливий, прямий, відкритий. Думаєш лише про свою вигоду. Навіть не приховуєш, що на Аліні одружився не тільки тому, що любиш її, а й тому, що в неї багатий дядечко є.

— Значить, я вам подобаюся?

– Дуже подобаєшся. Та й як ти можеш не подобатися? Такі, як ти, — гордість нашої країни.

— Якщо все так, як кажете, чому б вам усе своє майно не заповідати мені?

Тарас Іванович трохи подумав.

— І справді, — відповів він, — чому й ні. Залишу все тобі.

– Їдемо до юристів?

– А поїхали.

– Ви серйозно?

– Більш ніж. Але відвертість за відвертість. Ти був зі мною чесний, хочу відповісти тобі тим самим. Я напишу заповіт і ти станеш моїм єдиним спадкоємцем, а за це хочу, щоб і ти написав заповіт.

– Я?

– Ти! У якому вкажеш своїм єдиним спадкоємцем мене.

– Вас?

– Мене!

— Ви вважаєте, що я…

— Я нічого не думаю. Але в одному я певен точно. Мені ще жити довго і щасливо, а ось про тебе я не знаю, що й думати.

— Мені лише 30 років, Тарасе Івановичу! Ви про себе подумайте.

– Згоден. Але в моєму випадку, як приклади, на думку спадають зовсім інші особистості. Сподіваюся, ти розумієш, про кого я говорю?

– Про кого?

— Бернард Шоу дожив до 94. Рей Бредбері до 91.

— Вибачте, Тарасе Івановичу, але, на мою думку, ви несправедливі до мене.

— Хочеш прожити понад 90?

– Хочу!

– Не вийде.

– Чому це?

– Склад характеру. Спосіб життя. Багато всього. Ти занадто прямий та відкритий. Такі довго не живуть. У будь-якому випадку, як не крути, а тобі залишилося найбільше років сім. А ти?

– Що я?

— Про мій заповіт турбуєшся.

— Я не турбуюся, але…

— Про свою душу подумай, Генадій. Твій заповіт, на мою думку, він набагато актуальніший, ніж мій. Можна сказати, що тебе скоро з нами не буде. Тоді як мені як мінімум двадцять років ще жити і жити. Майже втричі більше, ніж тобі. Розцумієш? А щодо Аліни не турбуйся. Я її хоч і не люблю, але не скривджу.

– В якому сенсі?

— Ну, коли тебе не стане, я про неї подбаю. За неї не хвилюйся.

Генадій мовчав, думаючи про щось своє, дивлячись кудись у далечінь.

— Ну, що замовк, пряма, відверта людина? — спитав Тарас Іванович. — Їдемо складати заповіти?

– Не їдемо.

– Чого так?

— Настрій пропав.

— Ну, пропав, то пропав.

Генадій та Аліна ще трохи побули в Тараса Івановича і поїхали додому.

Увечері Аліна зателефонувала до Тараса Івановича.

— Дякую вам, дядечку, — сказала вона, — здається, у нас вийшло. Бо він мене вже втомив цим заповітом.

– Як він там?

– Похмурий. Біографії довгожителів вивчає.

КІНЕЦЬ.