Катерина йшла в сільський магазин. У їхньому селі нещодавно відкрився великий магазин, і чого там тільки нема. Їй подобалося, і вона ділиться із сусідкою:

– Добре зробили, тепер в одному магазині можна майже все зразу купити для дому – і продукти, і посуд мити, і шампунь і мило, і навіть якесь взуття. Можна сказати, що ми тепер живемо, як у місті!

– Так, магазин що треба… Тільки зараз треба грошей із собою більше брати в цей магазин, суцільна замануха, і того хочеться, і цього… Раніше прийдеш у невеликий магазинчик по хліб та цукор, купила і пішла додому. А тепер ходимо, дивимось і спокушаємось, – відповіла сусідка.

Катерина підходила до автобусної зупинки, коли підійшов автобус, висадив пасажирів і рушив із місця.

Вийшло лише троє людей, один з них неохайний чоловік невизначеного віку і одягнений не по сезону.

На вулиці літо, тепло, а він у старій поношеній куртці навстіж.

Скуйовджене волосся давно не стрижене і не бачило шампуню або мила.

А підійшовши ближче до нього вона почула неприємне амбре, що йшло від чоловіка. Катерина зрозуміла, що перед нею бездомний.

А той стояв розгублений, озираючись, а потім повільно попрямував у бік магазину.

Було очевидно, що він не знає, куди йде.

Катерина, була жінка місцева, мала двох синів-підлітків, виховує їх одна. Дуже спритна, знала все і про всіх не тільки в селі, а й по всій окрузі.

Повз неї і муха не пролетить. А тут таке перед нею, незнайомий бездомний мужик з автобуса вийшов, їй неодмінно треба було все довідатися, інакше вона не була б Катериною…

– Доброго дня! – почув чоловік привітний, жіночий голос позаду себе. – Ви щось шукаєте, чи когось? Може підказати що?

– Здрастуйте, – тихим голосом відповів він. – Нічого я не шукаю, а йду куди очі дивляться…

Катерина відзначила його сірі втомлені очі та напрочуд приємний голос.

– Ну, значить, до когось приїхали, чи хочете тут оселитися, – продовжувала Катерина.

Вона просто так нізащо б не відступиться, поки не дізнається, що й як.

– Оселитись? Та хіба ж я можу тут оселитися? Та й як я… У такому вигляді? – розгубився чоловік.

– Ой, та у нас багато покинутих будинків, вибирай будь-який! Звичайно, не палаци, але в деяких жити можна, – Катерина вже перейшла на «ти». – А тебе як звуть?

Чоловік дивився на неї розгубленим поглядом, ніби щось згадуючи:

– Не знаю… Я не знаю. Як-небудь називайте…

– Ну ти даєш, так не буває! – ахнула Катерина.

– Буває… Нещодавно я відкрив очі, а про себе нічого не пам’ятаю. Лежу на зупинці на лавці. На голові перемотано… От і намагаюся щось згадати, але не можу…

– Господи, та треба тобі до лікаря звернутися! – сплюснула руками Катерина. – А як інакше?! А родичі є в тебе?

– Та до якого лікаря, хто мене слухати буде? – махнув рукою чоловік. – А родичі, та не пам’ятаю я нікого й нічого. Дайте мені спокій!

І він пішов зігнувшись далі вулицею, де наприкінці виднілася церква.

– Ну це, так… – погодилася Катерина.

Вона кілька хвилин дивилася чоловіку в слід, а потім пішла у магазин в своїх справах…

…Чоловік ішов неквапливо до церкви, підійшов до хвіртки, перехрестився і зайшов у двір, у цей час з церкви вийшов священник.

Чоловік одразу звернувся до священника:

– Допоможіть, святий отче! Я не знаю що мені робити…

Священник, вислухавши неохайного чоловіка, запропонував йому залишитися тут у селі.

– Залишайся, тут багато порожніх будинків, от і поряд є невеликий будиночок. Там можна жити одному, навіть робота знайдеться тут у нас в церкві. Обживешся, зміцнієш, а там буде видно. Господь допоможе тобі, він усім допомагає і в біді не кидає. Головне, щоб ти сам захотів. Як тебе звуть?

– Не знаю, не пам’ятаю, – морщив чоло чоловік.

– Ну, тоді будеш Іваном, – запропонував священник.

– Домовилися, – слухняно погодився чоловік.

– Ну тоді ходімо, за парканом я тобі один будиночок покажу, поряд з нами, будеш до нас в церкву частіше заходити, допомагати по господарству, а ми нагодуємо тебе. І з одягом допоможемо. Парафіяни часто нам непотрібні речі приносять, підберемо щось і тобі. А то якось влітку і в куртці…

– Дякую вам! Дякую, повік не забуду!

Будиночок виявився маленьким, але в ньому все було, правда все в пилюці і меблі старі, а де й поламані.

Іван давно вже не спав на ліжку і тим більше під ковдрою. Навіть був невеликий диван у кімнатці й чаю чоловік попив із нормального чайника та кухля.

Він почував себе спокійно, ніби повернувся додому…

Наближався вечір, й Іван заснув з думкою:

– Життя продовжується…

Катерина всім роздзвонила, що з’явився у них у селі незрозуміло який чоловік, нічого не пам’ятає, якийсь загадковий бездомний. Вона казала сусідці:

– Може когось шукає, а може він взагалі бізнесмен якийсь, хтось вирішив бізнес до рук прибрати, ну якийсь конкурент, от і не пам’ятає нічого. А може, його шукають? Ну не знаю, треба якось допомагати людині. Погляд у нього добрий такий…

– Ой, заспокойся Катерино, ти завжди роздмухуєш з мухи слона. Ось обживеться і подивимося, що то за фрукт і з чим його їдять, – заспокоїла її сусідка.

– Ну, ну подивимося! Та я сама за ним дивлюся. У церкв і він. Завтра піду подивлюся, навідаю, – впевнено сказала вона сусідці і пішла додому.

Катерина трохи лукавила, бо його сумний та втомлений погляд сірих очей чомусь вона не могла забути. Вона вже знала, що священник поселив його в будинок біля церкви і пообіцяв роботу і навіть назвав Іваном.

…Наступного дня Іван прокинувшись, зібрався було йти до церкви, але тут у двері постукали. За мить вони самі відчинилася.

На порозі стояла Катерина.

– Привіт, ось бачиш, я ж тобі казала! – почала жінка озирнувшись навкруги. – Добре влаштувався, хороший будиночок. Мене Катерина звуть.

– Ну так, влаштувався, – ніяково промовив Іван, не чекаючи побачити Катерину.

– Ну що, починаємо нове життя і почати його потрібно з ванни, – не вгавала Катерина. – Ходімо зі мною. Одяг у мене чоловічий є, від чоловіка залишився, підійде тобі. Відмиєшся, поголишся…

– А ви через мене не переживаєте? – тупцював на місці Іван.

– А що мені переживати? Сусідки мені так само кажуть, але я не з полохливих, та й треба допомагати людям. Чого мені боятися, брати в мене нічого, два сини – підлітки, тож ходімо.

Іван уважно дивився на Катерину, дивна жінка, і чому вона вирішила йому допомогти? Але вирішив погодитися.

– Ну якщо так, то я готовий, ходімо…

– Іване, ти до мене теж звертайся на «ти», бо якось офіційно виходить.

Катерина привела Івана до себе у двір, видала йому мило, шампунь, нову мочалку та ножиці. Сама взяла чоловічі речі та попрямувала у ванну.

– Ну ходи Іване, – подала вона йому речі, а він прийняв це, як коштовність.

– Мамо, а що це за дядько? Він що у нас житиме? Такий брудний? – питали сини.

– Та він просто трохи обріс, та й одяг поміняти треба йому. А чи житиме з нами? Не знаю я. Але було б непогано в будинку мати чоловічі руки, а то хазяйство занепадає, а коли ви ще подорослішаєте?

Іван вийшов з ванни години через півтори. Катерина, побачивши його, ахнула. То була зовсім інша людина, вона навіть розгубилася.

Щетину зі щік він зголив, волосся підстриг, правда не дуже акуратно, одяг чистий, а очі блищать. У нього були правильні риси обличчя і зовсім Іван був не старий, років сорок, чи близько того.

– Оце так. Тебе прямо не впізнати. Я думала, ти набагато старший, – захоплено сказала Катерина.

Іван збентежено дивився на Катерину і на хлопців.

– Це все завдяки тобі, Катю, – якось ласкаво і по-доброму відповів він.

Довго вони сиділи за столом під яблунею і розмовляли, говорили про все на світі, хлопчаки-погодки десяти та одинадцяти років жваво розповідали йому про свої справи та проблеми, а він їх розумів, і навіть дещо радив.

Коли стемніло, Іван зібрався до свого хатинки.

– Піду я, Катю. Дякую тобі за все, за людяність і доброту, за турботу та за чудовий вечір. Дивна річ, ще вчора мені здавалося, що моє життя закінчене, ніякого просвіту попереду. А зараз, у мене є будинок і навіть якась робота, а головне такі добрі поряд люди. Є ти Катю, і тепер я маю надію на краще.

Він узяв за руку Катерину і, нахилившись, доторкнувся губами до її долоні.

– Все буде добре, все ще попереду, – сказала тихо Катерина. – Ось побачиш…

…Ось уже третій рік живуть Іван з Катериною у її будинку. Вона вийшла за нього заміж, діти добре прийняли його, та й він швидко порозумівся з хлопчиками.

Ходять на рибалку, разом щось у дворі майструють. Іван виявився діловитим і майстровитим, впорядкував будинок, поставив новий паркан. А ще допомагає відновлювати церкву.

Катерина ходить задоволена, вже через три місяці у них буде поповнення в сім’ї.

І хто б міг подумати, що вона знайде свою долю на автобусній зупинці!

Мабуть, не дарма Бог відправив Івана до цього села…

Катерина розмовляла з чоловіком, питала:

– Може, хочеш розшукати своїх родичів, а може у тебе є родина? Дізнатися, хто ж ти насправді? На простого хлібороба ти не схожий, надто вихований, начитаний, багато чого знаєш і вмієш.

– Не хочу, Катюша. Навіщо? Мабуть, у тому минулому житті в мене було не все так добре, раз опинився я тут у такому вигляді.

Минуле не зміниш, та я й не хочу повертатися в минуле.

У мене тут є ти, сини, і ще один на підході!

Я абсолютно щасливий і не хочу більше нічого…

КІНЕЦЬ.