Максим і Ліля познайомилися у парку. Молодий чоловік звернув увагу на дівчину, яка сиділа і схлипувала.

Ліля сиділа на лавці, і сльози самі лилися з очей. Ні вона вже не схлипувала, просто сиділа ніби в прострації, дивлячись в одну точку.

Сльози стікали по обличчю, а вона їх не помічала.

Максим сам не зрозумів, чому підійшов до неї. Зазвичай він намагався з незнайомими не розмовляти. Але тут такий випадок… На дівчину шкода було дивитися.

– Вам потрібна допомога?

Після цих слів дівчина стрепенулася, ніби отямилась, подивилася на Максима. Лякливий погляд, спустошеність…

– Мене звуть Максим, – намагаючись відволікти дівчину, почав він розмову. – А вас?

– Лілія, просто Ліля.

– Вам треба зігрітися. Не відмовитеся від філіжанки кави, або чаю?

Ліля заперечливо похитала головою.

– Ні. Я дуже змерзла.

– І довго ви тут сидите? Погода сьогодні не дуже.

– Я не знаю, не памʼятаю…

…У найближчому кафе було затишно. Тихо грала спокійна музика. Відвідувачів було небагато. Вони зайняли столик у кутку.

Принесли чай, Максим замовив тістечко.

– Тут дуже смачна випічка. Я не любитель солодкого, але підсів. Ось, спробуйте, не пошкодуєте.

Ліля сьорбнула чаю і мило посміхнулася.

– Спасибі вам.

– За що? Я вам нічим не допоміг?

– А мені тепер ніхто і не допоможе?

– Такого не буває. Усі проблеми вирішуються. Я іноді теж зневіряюся, але, як каже моя улюблена бабуся, ранок за вечір мудріший. Прокинусь, і проблема вже не здається такою великою, головне заспокоїтися. А краще поділитись з кимось. Одна голова добре, а дві краще. Знову цитую бабусю. А вона поганого не порадить.

– Чоловікам легко міркувати.

– Вас образив який чоловік? Якщо хочете не кажіть.

Ліля замислилась.

Ліля дивилася у вікно, ніби збираючись з думками.

– Ми познайомилися на дискотеці. Микола вирізнявся серед хлопців. Веселий, розвʼязний, самовпевнений. Чому серед дівчат він виділив саме мене, я не знаю. Приїхала я з села, особливою красою не вирізнялася. Одразу видно, що село. А потім закрутилося. Квіти, кафе, прогулянки, красиві слова. За тиждень він заговорив про весілля. Я й розтанула. Ми стали близькими. А потім він зник, просто не виходив на зв’язок. Я плакала, шукала, думала, що щось сталося з ним. Знайшла через знайому адресу. Набралася сміливості і пішла туди.

Я подзвонила у двері і прямо оторопіла, коли мені відкрили…

На порозі була молода жінка з дитиною на руках. Виявилося, що Микола одружений. У нього дружина та донька. Я пішла, щось наплела, що мене з роботи надіслали.

Не могла я сказати, що я його коханка. Я сіла у дворі. З під’їзду вийшла його дружина і одразу попрямувала до мене.

– Вас як звуть?

– Лілія.

– Ах, так, точно. Це вам він останній місяць надзвонював. Знаєте, ви вже не перша, кому він солодкі пісні співає. Ми разом два роки. Можливо, я, як і ви зараз, отак сиділа б на лавці, якби не мій батько. Я вагітною виявилася, Микола давай відмовлятися. За справу батько взявся.

Не знаю, що він йому сказав, але розписалися, дочку я народила. Поки ходила вагітна, він тихо поводився. А після пологів усе почалося. Гуляли, кафе, клуби… Я на розлучення подала. Таке життя не витримаєш. Навряд чи він виправиться. Подумай, перш ніж за нього чіплятись. Нічого хорошого він тобі не дасть.

….І вона пішла. Я так і залишилася сидіти на лавці. Останні надії зникли.

А сьогодні я зрозуміла, що чекаю від Миколи дитину. Піти мені нікуди, в гуртожиток з дитиною не можна. Термін вже великий, та я б нічого і не робила такого… Додому не повернуся, тітка, яка мене виховувала, скаже, що зганьбила…

Ліля замовкла.

– Ось така звичайна історія…

Максим замислився. Чимось його зачепила ця дівчина. Чистий погляд, милі риси обличчя, і такий сум і безвихідь.

– Знаєте, Лілю. Мені здається, що вихід є, головне не впадати у відчай. Треба подумати. Давайте зустрінемося завтра тут же. Прийдете? Я буду вас чекати.

Після розмови Лілі і справді полегшало. Вона знала, що народить дитину. Вона ж ні в чому не винна. А потім, що буде, те й буде. Вона не перша і не остання. До тітки вона не повернеться. Краще вже самій. Ще є час подумати.

Подруги, дізнавшись про вагітність, тільки посміялися.

– Ну ти й наївна. Одразу було видно, що він гуляка. таких як ти має десяток. Сьогодні одна – завтра інша. А ти не знала, що треба берегти себе?

– У мене це було вперше…

– Ну ти і даєш. Ось тепер і розбирайся.

Наступного дня Ліля згадала про зустріч з Максимом вже ввечері. Але вона все одно пішла в кафе. На її щастя Максим на неї чекав.

– А я думав, що ти не прийдеш. Хотів уже йти.

– Вибачте, забула…

– А може, перейдемо на «ти». А то якось…

– Добре.

– Я вранці до бабусі їздив. Вона тут у передмісті живе, а я з батьком тут, у місті. Вибач, розповів їй твою історію. Треба було з кимось порадитись. Вона в мене хороша, мудра. Як батько каже: «Не бабуся, а просто скарб». Коли мами не стало, мені всього десять років було. Вона переїхала до нас, підтримала нас. Вона мати матері. Хоч і сама ледве сили знаходила після того, як поховала єдину дочку, але не впадала у відчай. На літо, на вихідні ми до неї виїжджали. Тільки завдяки їй і впоралися. Усі дуже переживали.

Нині бабуся одна живе. Ми до неї в гості навідуємось. Я часто, адже у приватному будинку справи завжди є.

Але це відступ. Так ось. Почувши твою історію, бабуся спохмуріла:

– Шкода дівчину. Мене теж чоловік покинув. Скільки я сліз пролила, скільки поглядів терпіла і закидів від матері. Одна виростила твою матір. До батька твого довго придивлялася, переживала, щоб він Марину не образив. Ні, Петре, твій батько, хороша людина. Марина була за ним, як за кам’яною стіною. Справжній чоловік і батько. Тільки щастя було недовгим…

А дівчину свою привозь до мене. Хата велика. Допомогти їй треба, раз більше нема кому.

А то пропаде дівка, або не дай Боже, залишить дитинку. Не годиться це. Ти правильно, Максиме, зробив, що мені розповів. Треба допомагати. Ти допоможеш, тобі допоможуть. Життя не знай як складеться…

Через кілька місяців Ліля взяла відпустку і переїхала до бабусі Ганни. Та прийняла дівчину, виділила їй кімнату.

– Ми зараз з горища і ліжечко Максимчику дістанемо. Посаг дитячий у скрині є, а на виписку докупимо. Дитина – це є щастя. Ось народиш і забудуться всі біди. Як дочку назвеш?

– Мені ім’я Марина подобається…

– Добре ім’я, морське. Я завжди мріяла біля моря жити, але так жодного разу не з’їздила. Мрія так і залишилася…

Ліля народила дівчинку. Із пологового її зустрічали баба Ганна, Максим і навіть його батько.

Стільки уваги було до Лілі з донькою, що їй було незвично.

Тітка хоч і виховувала з дитинства Лілю, забравши, як вона висловлювалася, у недолугих батьків, але особливо не любила.

Дорікала матір’ю. А потім тієї не стало, батько зник. Тітка її й довиховувала.

Маринка росла спокійною. Ліля перевелася на заочне. Встигала і бабі Ганні допомагати, і з малечею, і з навчанням…

Тітка дізналася, коли Марині було три місяці. Приїхала, сваритися стала. Сказала дівчинку віддати в дитбудинок.

Баба Ганна слухала, слухала, та на двері їй і вказала.

– Ти що розійшлася в чужому будинку? Ось удома й галасуй. А у нас дитя спить. І ніхто твоєї допомоги, навіть поради, не питає. Ліля твоя розумниця. Дитя не залишила, не осиротила. З усім справляється. Навіть підробляти встигає. Тож їдь зі спокійною душею, дівка твоя при догляді. Все в неї добре.

Тітка й поїхала, зла, що не все по її.

Максим після народження Маринки до хати бабусі зачастив. Запала в душу йому Ліля. Батько, бачачи зміни в сині, сказав:

– Ти добре подумав? Лілія і так отримала від життя. Якщо в тебе до неї серйозні наміри, це добре. А якщо погратися… Тим паче дитина чужа. Чи зможеш таку відповідальність на себе взяти?

– Яка ж вона чужа? Я Маринку з пелюшок на руках тримав, припав до неї. Як можна цього янголятка не любити? Сам ти як би вчинив?

– Максиме, я й не помітив, що ти став справжнім чоловіком. Може це правильно. Значить, доля тобі таке випробування надіслала в особі Лілії. Будь щасливий.

Бабуся від новини зовсім у захваті була. Навіть заплакала від радості.

– А я вже засмучуватися стала, як житиму, якщо вони від мене переїдуть. Така Ліля хороша, а Мариночка просто краса.

У ліжечку сопіла Маринка, після колискової баби Ганни.

Максим та Ліля сиділи у дворі.

Стрекочуть коники, а молоді тримають один одного за руки.

І не треба жодних слів, і так усе зрозуміло…

КІНЕЦЬ.