– Валя!

Дівчина, що стояла на зупинці, обернулася і розпливлася в посмішці. Який дбайливий у неї чоловік! Здогадався, що вона дуже втомилася на роботі та приїхав!

– Щастить тобі, – заздрісно зазначила колега, якій до будинку ще добратися треба. – Я теж хочу, щоб мене додому возили, але мій чоловік і кроку зайвого зробити не може! Машину він, бачите, у гараж поставив. Таке відчуття, що цей самий гараж в іншому місті…

– Я просто дуже люблю Валю, – посміхаючись у всі тридцять два зуби, промовив Микола. – Як уявлю, що їй доводиться цілий день з малечею проводити, слухати постійні сльози та верески… Я б так точно не зміг! І якщо я можу полегшити їй життя хоча б у такій дрібниці, то це робитиму.

– Дякую! – Валя з якоюсь перевагою подивилася на колег і знову повернулася до чоловіка. – Поїхали! А то я ледве на ногах стою… Дітей багато, та ще й спека стоїть.

– До речі, – галантно відчиняючи двері перед своєю дамою, промовив Микола. – Може, заїдемо в кафе? Візьмемо по великій порції морозива з купою різних добавок?

– Чудова ідея!

– Яка вона наївна, – похитала головою Тетяна Вікторівна. – Любить він, а як же… Йому просто зручно. Валя йому і поїсти приготує і в квартирі прибере, немов безкоштовна хатня робітниця!

– Чому одразу хатня робітниця? Хіба це не обов’язки дружини забезпечувати комфорт чоловікові?

– Так то чоловікові … Микола за цей час її навіть з друзями не познайомив, що вже говорити про сім’ю! Та й разом жити не пропонує. Мені взагалі здається, що він одружений, – понизивши голос, промовила жінка. – Тільки Валі про це не говоріть! Образиться страшно.

– Валя, ну допоможи, чого тобі варте? – просила найкраща подруга дівчини. – Я не можу втратити таке гарне замовлення! Ти ж розумієш, що моя фірма тільки-но почала працювати!

– Ну, а я чим допомогти можу? – Втомлено відгукнулася Валя, відкладаючи книгу вбік. Віра не відступиться і сумуватиме, поки не отримає бажане.

– Ти ж вихователь, а отже вмієш поводитися з дітьми. Хочеш я тебе в принцесу одягну? Тобі всього потрібно з малечею пограти.

– Скільки років дітям? – Здалася Валя.

– П’ять-шість, – яскраво посміхнулася Віра. – Програма стандартна, години на дві. Дякую тобі, подруго! Я в боргу не залишусь!

– А я ж так хотіла провести вихідні з Миколою, – засмучено простягла дівчина, розглядаючи заставку на телефоні.

– Знаєш, якщо в тебе вже були плани… –

– О, плани у мене були! Грандіозні, слід сказати плани! Але Микола в останній момент сказав, що не зможе. Його у відрядження відправляють.

– Впевнена, що у відрядження? – обережно спитала Віра. Хлопець подруги їй зовсім не подобався. Якийсь він слизький, чи що. Очі постійно бігають, наче він щось приховує. На вихідні завжди зайнятий. З друзями не знайомить, та й сам ні з ким знайомиться не прагне.

– Впевнена! – твердо відповіла дівчина, відводячи погляд убік. Насправді вона ні в чому не була певна.

– Гаразд, я не хочу сваритися, тому всі свої думки залишу при собі. То що, давай сценарій подивимося?

Суботній ранок радував погляд яскравим сонцем і насиченим блакитним небом. Погода обіцяла бути просто чудовою, і хотілося б сподіватися, що так воно і буде. Дощ може зіпсувати дитині все свято, адже проходитиме воно у парку.

Віра разом із парочкою співробітників привезла на місце купу реквізиту. Валя навіть встигла здивуватися, навіщо стільки? Але потім все закрутилося, закрутилося, і ось вона вже в шикарній сукні і з короною на голові сидить у вельми зручному кріслі в оточенні купки дітей.

Іменинницею виявилася дуже мила дівчинка, білява, блакитноока, ну просто янголятко. Поруч крутилася її мама, а от тата не було видно. І цей факт переконував хвилюватися, адже тато мав дуже важливу роль у цьому заході.

– Він незабаром приїде, – посміхнулася дівчинка. – Він за тортиком поїхав.

Тато запізнювався. Сценарій довелося міняти на ходу, благо мама була адекватна і щиро вибачалася за чоловіка. Жінка через кожні п’ять хвилин набирала свого благовірного та цікавилася його місцезнаходженням. Нарешті вона полегшено видихнула.

– Приїхав. За кілька хвилин буде на місці.

Чоловік справді з’явився буквально за хвилину. Величезна коробка явно заважала його огляду, тому він йшов повільно й акуратно.

– Тобі він не здається знайомим? – тихенько прошепотіла Віра подружці. На душі у дівчини оселилося якесь погане передчуття.

– Мені звідси не видно, – не припиняючи посміхатися, сказала Валя. Роль принцеси потрібно відіграти до кінця.

– Це ж… – тихо прошепотіла Віра, розгледівши, нарешті, чоловіка. Він був не просто знайомим, він був каменем спотикання між двома подругами! Микола! – Валю, давай я тут сама все закінчу, добре?

– Ні, – трохи загальмовано відгукнулася дівчина. Вона теж роздивилася тата дівчинки. – Я впораюсь. Я ніколи не зіпсую дитині свято.

І Валя справді намагалася щосили. Вона посміхалася, жартувала, грала з дітьми… На Миколу вона намагалася не дивитись. Було важко. І дуже прикро. Хоча ставало зрозуміло, чому вони не могли з’їхатися. Він вже мав сім’ю! А вона… Ким вона була для нього?

– Валя – взяв за руку дівчину Микола. – Давай я тобі все поясню. Не хочу вислуховувати істерики.

– Істерик не буде, – байдуже відповіла дівчина. – І відпусти мою руку, на нас дивиться твоя дружина! Бачити тебе більше не хочу…

– Валя…

– Дай відповідь мені лише на одне запитання. Ким я була для тебе?

Чоловік мовчав. А що він міг відповісти?

– Зрозуміло. Не шукай більше зустрічей зі мною, і мій номер видали. Інакше я розповім твоїй дружині.

А може й справді розповісти?

Ця думка не залишала дівчину всю дорогу додому. Але, подумавши, вона вирішила промовчати. Це вже не її справа.