Микола пробирався туманною вечірньою вулицею, навмисно уникаючи зіткнень із пішоходами. Туман накрив місто важкою пеленою, і ліхтарі ледве пробивалися крізь нього.

Це відбивало меланхолію у його серці, яка посилилася після того, як Вероніка покинула його. Морок огорнув його, він не відчував поспіху, життя здавалося таким же сірим, як туман.

Його серце було обтяжене спогадами про те, як він разом з Веронікою вибирав меблі та штори для квартири, яку він придбав для їхнього подружнього життя. Минуло два тижні, як Вероніка пішла з простим “вибач”, яке луною віддавалося в голові Миколи ще довгий час після цього.

Цей спогад ускладнював його розпач, тому що він не розумів, чому вона пішла від нього. Він сумував за її живим сміхом і люблячим поглядом, які колись наповнювали радістю його квартиру.

Микола вже підходив до свого будинку, коли почув тихий поклик про допомогу. На свій подив, він виявив молоду дівчину з розкиданими на землі речами. Він допоміг їй, і вона показала на папірці, що прямує на його адресу.

Микола був вражений. Дівчина, Даринка, сказала, що їде до своєї матері, у якої незабаром весілля. Його захлеснув потік емоцій, коли він зрозумів, що Даринка – дочка Вероніки, про існування якої він навіть не підозрював. Вони провели ніч, розповідаючи один одному історії зі своїх життів.

Даринка, не знаючи про раптовий від’їзд матері, сподівалася, що Вероніка зв’яжеться з нею, але цього так і не сталося, і адреса, вказана мамою, виявилася її справжньою.

Незабаром батьки Миколи приїхали до нього та познайомилися з Даринкою. Микола кілька днів насолоджувався комфортом у сімейному колі, але найголовніша зустріч була ще попереду.

Через місяць доля розпорядилася так, що Миколай зустрівся з Веронікою. Під час короткої розмови він розповів їй про візит Даринки. Микола зрозумів, що йому полегшало від того, що він розлучився з Веронікою, адже з нею йому й так було не по дорозі. Ця зустріч розвіяла туман у його серці, звільнивши місце для нових почуттів та емоцій.