-Приїхали, вивантажуйтесь! – водій зупинив вантажівку біля старої дерев’яної огорожі та заглушив двигун.

Іра тихенько розбудила Марину, яка солодко сопіла, пригорнувшись до її плеча.

-Доню, приїхали, відкривай очі.

Сонна Маринка потерла кулачком очі і закрутила головою.

-Мамо, це тут ми тепер будемо жити?

-Так, люба, ходімо, треба речі вивантажити та подивитися, що і як.

Іра зістрибнула з високої сходинки машини на землю і взяла на руки дочку. З-за вантажівки вийшов Микола, який їхав своєю машиною слідом.

-Все нормально?

-Так. А ключі де?

-Тримай, – колишній чоловік простяг їй зв’язку ключів. – Документи на будинок я залишив на столі, знайдеш. У суботу приїду по Маринку, як домовилися.

-Добре.

-Я допоможу з речами і поїду, справ багато.

Іра кивнула. На душі ще було недобре, але вона розуміла, що раз нічого змінити не можна – живемо далі і, бажано, без суму.

Іра з Миколою прожили разом п’ять років. А місяць тому вона дізналася, що у чоловіка з’явилася коханка.

І не просто коханка, а все серйозно, вона планує сім’ю. Спочатку Іра ніби поринула у паралельну реальність. Їй здавалося, що все в якійсь напівтемряві.

Що робити далі, як жити – думати не виходило зовсім.

Ще вчора вона мала міцну сімʼю, чоловіка, з яким усе було добре, спокійно, а сьогодні – пшик, і все зникло.

Більше того, зникла взагалі будь-яка віра в людей.

Якщо вже найближча людина зрадила так просто, то що вже про інших говорити.

Адже вони справді не сварилися, спілкувалися як завжди, тому вона нічого й не помітила.

Вона продовжувала займатися буденними справами, дбала про доньку, готувала, прибирала, працювала, але не могла себе зібрати, змусити думати хоча б на крок уперед.

Квартира, де вони жили, належала батькам чоловіка. В Іри, крім старенької тітоньки, що жила в сусідньому місті, нікого не було. Квартира батьків була здана за довгостроковим договором і гроші звідти в рівних частинах капали на рахунок Іри та рахунок, який вона відкрила тітці Любі.

Оскільки відвідувати часто вона її не могла, то найняла сусідку, яка купувала їй продукти, ліки, доглядала літню жінку.

Багато разів Іра пропонувала поміняти будиночок тітки Люби на квартиру поближче, але та відмовлялася.

Тому поки вирішили так, а там видно буде. Ось тепер це “видно” і настало.

Микола знав характер дружини. Знав, що сварок та істерик не буде, вона просто замкнеться у собі. Тож коли приховувати далі було вже неможливо, бо «добрі люди» розповіли Ірі про все, він приїхав додому і, після того, як дочка заснула, покликав Іру на кухню.

-Я знаю, що ти все знаєш. Виправдовуватись не буду, так вийшло. У нас дитина, треба подумати, як найкраще для неї. Що думаєш далі робити?

-Не знаю поки. – Іра сиділа, обійнявши долонями чашку та не відриваючи очей від столу. Всередині вирував шквал емоцій, «чому?» і «за що?», але зовні не було помітно нічого. – Потрібно, напевно, розірвати договір з квартирантами.

-Не треба. Я винен перед тобою та перед Маринкою. Тож подумав, поговорив із батьками і… Іро, як ти подивишся на те, щоб переїхати?

-Куди? – вона підвела очі на, поки що, чоловіка.

-У мами в сусідньому місті залишився будинок від батьків. Він, звичайно, не новий, і там щось треба робити, але міцний і теплий. Та й тітка Люба живе на сусідній вулиці, як я розумію. Мама хоче переоформити його на тебе та Маринку. Як ти на це подивишся?

Іра замислилась. Напевно, це був найоптимальніший варіант. Ходити вулицями, ризикуючи натрапити на чоловіка та його нову пасію, вона не хотіла.

Взагалі, все звичне оточення було їй неприємне. Йдучи вулицею або гуляючи з донькою в парку, поряд з будинком, вона одразу починала згадувати, як вони проводили час сім’єю, як добре їм було разом. Тепер їй треба було думати про майбутнє. Своє і, насамперед, Марини. Містечко, звичайно, маленьке, але там гарна школа, все поруч. Вона рішуче кивнула.

-Я згодна.

-Домовилися, – Микола підвівся. – Завтра обговоріть із мамою, коли до нотаріуса, вона тобі зателефонує. Я поїхав.

Виходячи з квартири, він на секунду запнувся на порозі і, не дивлячись на дружину, тихо сказав:

-Прости мене! Я не хотів, щоб так усе сталося.

Іра мовчки зачинила за ним двері і розревілася. Ревіла довго. Потім їй здавалося, що саме тоді зі сльозами вилилася вся образа на чоловіка, залишилося порожнє місце в душі і думка, що туди треба скласти щось хороше, інакше вона застрягне в цій ямі, що утворилася, і ніколи вже не вибереться.

І ось, вона стоїть біля паркану свого нового будинку і дивиться на великий занедбаний сад, через який і будинку не видно, стирчить тільки шматочок веранди.

Маринка потягла її за руку:

-Мамо, що ти стоїш, пішли!

Вони пройшли стежкою і, обігнувши стару яблуню, побачили будинок.

Старий, але видно, що ще міцний, з гарною просторою верандою з кольоровими скельцями.

Дивлячись на свою майбутню оселю, вона раптом зрозуміла, що їй тут дуже подобається. Що кількість роботи, яку необхідно буде зробити, щоб усе це упорядкувати – це саме те, що їй потрібно зараз.

Маринка стояла поряд розкривши рота. Іра, тихенько потягла її за помпон на шапці:

-Здивував тебе будиночок?

-Маааам, він такий гарний!

-Згодна. Але давай ми подивимося, що всередині і де ти спатимеш придумаємо.

-Так! Ходімо швидше!

Піднявшись сходами, вони, через веранду, пройшли всередину. Просторий коридор, двері з якого вели в кухню та кімнати. Іра пройшлася кімнатами. Будинок був невеликий. Кухня, дві кімнатки внизу і простора вітальня, де стояв великий круглий стіл, над яким висів старий абажур, накритий в’язаною шаллю.

Було сиро, мабуть, давно не топили, але чомусь Ірі здалося, що тут тепло і затишно вже зараз.

-Іро, все вивантажили, я розрахувався з вантажниками. – Микола заглянув у велику кімнату. – Іди, покажу, як опалення вмикати і колонку.

Швидко показавши Ірі, як і що, він попрощався і поїхав.

Іра пішла на кухню, поставила чайник і дістала з сумки упаковані контейнери з їжею, щоб нагодувати доньку.

Вона поставила розігрівати печеню і принесла коробку з миючими засобами, щоб протерти стіл.

Кухня була маленька, але дуже комфортна. Два великі вікна виходили в сад. Біля одного з вікон стояв стіл, що протирала зараз Іра. Марина сиділа на стільці і бовтала ногами. Раптом у вікно щось стукнуло.

Марина скрикнула, Іра здригнулася і підняла очі від стільниці. На підвіконні з боку вулиці сидів величезний рудий кіт.

-А на маєш! Лякати так обов’язково? – Іра перевела дух. – Маринко, дивись, який красень!

Кіт не кліпаючи дивився на Іру.

-Що ти на мене дивишся? Заходь, як прийшов, що-небудь знайду, почастувати тебе.

Кіт зістрибнув із підвіконня і зник.

Іра усміхнулася. – Марино, йди мити руки, обідатимемо.

Іра обернулася до дверей і ахнула. На порозі сидів той самий кіт.

-Ти як сюди потрапив? Я ж двері зачинила!

Кіт мовчав, спостерігаючи за Ірою жовтими очима.

Вона дістала з контейнера варену курячу грудку, розламала на частини шматок, виклала на старе блюдце і покликала:

-Іди, пригощайся!

Кіт гордо і неквапливо побрів до частування і став акуратно їсти.

Іра перевірила двері. Все було замкнене, як вона й залишила, але на вхідних дверях унизу вона побачила невеликий лаз, зроблений, мабуть, колись якраз для кішок. Он воно що! Знав, він, як у хату потрапити, значить.

Маринка сиділа на підлозі біля кота і щось йому розповідала. Той слухав уважно. Іра, вперше за довгий час, засміялася:

-Співрозмовники!

Дочка і кіт синхронно повернули голови й Ірі здалося на секунду, що кіт теж знизав плечима, як і донька, так це дивно виглядало.

У двері постукали й Іра пішла відчиняти.

-Привіт! Я ваша сусідка, Тетяна Григорівна. Можеш кликати мене просто – Таня. Тримай! – жінка простягла літрову банку з молоком. – Від своєї кози, пийте на здоров’я!

-Здрастуйте, а я Іра. Приємно познайомитися. Велике дякую! – Іра взяла банку та поставила на столик біля грубки. – Проходьте!

Тітка Таня пройшла на кухню. Марина обернулася:

-Здрастуйте! Мене Марина звуть.

-Здрастуйте, а я тітка Таня.

-Дуже приємно! А ви не знаєте, чий це кіт?

-Як же не знаю – знаю, звичайно. Це мій капосник. Звати його Василь. Буде багато їсти – женіть, вдома його теж непогано годують. А то зовсім розліниться і мишей ловити перестане.

-А у вас є миші? – Марина здивовано розкрила рота.

-Звісно. І ви маєте. Вони завжди є у приватних будинках. Особливо восени. Так що…

-Мамо, нам терміново потрібен Василь! Тобто, свій кіт!

Іра посміхнулася:

-Маринко, постривай, подивимося. Тітко Таня, підкажіть, а є тут поряд хтось, хто хоче підробити?

Може, ви когось знаєте? Мені треба розчистити сад, з будинком розібратися. Сама я не впораюся.

-Є, чому ж нема. До Михайловича сходи. До Костянтина Михайловича він живе через три будинки, зелені ворота. Хороший мужик, рукастий. Все тобі зробить та візьме недорого.

-Спасибі! Ой що це я! Давайте вас чаєм пригощу? Ми правда тільки переїхали, але в мене цукерки є і печиво знайду.

-Не відмовлюся.

Вони пили чай, і тітка Таня розповідала про село, про свою сім’ю, а потім раптом запитала:

-Скажи, Іринко, а як вас занесло в цей будинок?

-У спадок дістався. – Іра гірко посміхнулася до себе. Ділитись подробицями своєї біографії вона не хотіла.

-Ти знаєш, адже він уже, гадай, років двадцять стоїть забутий. Молоді вже забули, а старші пам’ятає, що поганий це будинок.

-Ви мене лякаєте! Чим же він поганий? Тут щось трапилося?

-Та нічого такого, тільки люди тут довго не жили ніколи. Кілька років і з’їжджали. Хто слабнути починав, хто близьких втрачав, от і закріпилася за ним така слава.

Іра задумливо крутила в руках чайну ложечку.

-Цікаво… Ну, подивимося, як піде. – Вона рішуче струсила головою. – Там буде видно.

Минуло кілька місяців. Іра цілком освоїлася на новому місці. Маринка ходила в садок.

Потихеньку Іра упорядкувала будинок і ділянку. Михайлович і справді виявився незамінним. Він з самого початку відрекомендувався:

-Клич Михайловичем, я так звик.

І взявся до справи. Розчистив за допомогою Іри сад, де виявилося багато плодових дерев та кущів.

Іра зрозуміла, що Маринка буде забезпечена фруктами та ягодами без жодних магазинів та ринку.

Упорядкували дах, веранду й ґанок. Будинок ожив, задихав. Виходячи тепер вранці на ґанок з кухлем гарячого чаю і тихенько погладжуючи рукою перила, Іра відчувала, що тут її місце. Місце спокою…

Вона взяла на себе всі турботи про тітку Любу і тепер вони з Маринкою щовечора після садка заходили хоч на хвилинку спочатку до неї, а потім уже йшли додому.

Іра зрозуміла, що рішення переїхати сюди було найправильнішим. Вона заспокоїлася, відпустила образу на Миколу.

Він часто приїжджав, спілкувався з донькою, і це теж примирило її із ситуацією. Він не відмовився від своєї дитини, допомагав, а те, що у них не склалося – всяке буває.

Іра вирішила не копатися у цьому. Вона теж була не ідеальна, іноді ловила себе на тому, що розчинилася в дитині, приділяє мало часу чоловікові. Тому зараз вирішила, що ніякого сенсу ворушити все це немає, треба постаратися просто дати Марині зрозуміти, що вона має захист, має тата й маму, які хоч і не живуть разом – її не кинуть ніколи.

Тітка її підтримала:

-Правильно, Іринко, не тримай нічого, відпусти. Навіть маленький сум із часом може почати здаватися величезним горем.

Забудь погане, пам’ятай, що хорошого у вас було. Он яке дівчисько народили. Це і є головне, що треба пам’ятати! А решта – забудь і зла не тримай! Йому від цього ні холодно, ні жарко, а душу ця злість твою точитиме.

Іра кивнула, погоджуючись.

Згодом вона перезнайомилася з усіма сусідами на вулиці. І якось непомітно вийшло, що то одна сусідка, то інша стали заходити в гості.

Молоді приходили з дітьми і в Маринки з’явилася компанія. Старше покоління теж не оминало будинок.

Так Іра познайомилася з тіткою Машею, яка жила трохи далі вулицею і навчила її пекти домашній хліб. А потім із дідом Ванею, який прийшов знайомитися з мискою такої величезної полуниці, яку Іра ніколи в житті не бачила:

-“Велика Британія” сорт називається. Обживешся, покажу як садити.

Іра упорядкувала веранду і тепер там стояв великий стіл, за яким було так приємно попити чаю, поговорити. У кутку стояло крісло-гойдалка, яке любила Марина. Майже кожен вечір вона влаштовувалась там в обіймах з рудим нахабним котом, який з самого першого дня чомусь вирішив, що житиме на два будинки.

Тепер Іра дуже обережно вранці виходила на ґанок, після того, як одного разу натрапила на одну з мишей, які рівно рядком лежали на сходах.

Кіт чесно відпрацьовував собі право будь-коли з’являтися на порозі, хоча Іра і так би його пускала, адже Марина від цього рудого зухвальця просто мліла.

Зі всіх сусідів Ірі не сподобалася тільки Зіна. Вона була трохи старша, але дуже вже нав’язлива і балакуча. І, добре б ще, просто балакала. Ні! Зінаїда була професійною пліткаркою.

Іра спочатку не зрозуміла, що відбувається, а потім усіма способами намагалася звернути розмову з самого початку, щоб не слухати про людей всякі гидоти.

-Тітко Таня, ну як мені її вгамувати? Це ж просто потік свідомості якийсь.

-Іро, ти з нею нічого не вдієш. У хату пускати перестанеш – вона такого наклепу наведе, що повік не відмиєшся, хоч тебе тут усі і знають уже. Ну ось така людина вона. Я її відвадила. У мене кішки, а вона не любить.

-Завести кота чи що? Або собаку…

Іра замислилась.

Зінаїда вже зрозуміла, що Іра має вільні інтелігентні вуха, які не можуть відправити на всі чотири сторони, і дорогу в будинок забувати не збиралася. Іра наливала їй чай і починала про себе співати пісні, щоб не слухати. Зінаїда говорила в повітря, їй навіть не потрібні були репліки у відповідь.

Минуло трохи часу, й Іра помітила дивну річ. Коли на порозі з’являлася Зінаїда – обов’язково щось траплялося.

Перший раз вона порвала нову спідницю об цвях, що незрозуміло звідки взявся.

Іра готова була поклястися – не було його там! Михайлович тільки недавно закінчив ґанок і майже два дні шліфував перила та косяки дверей.

Засмучена Зінаїда того дня навіть півслова не сказала, тільки й встигла, що привітатись. Наступного разу Зіна сіла повз стілець. Це взагалі не вкладалося в голові, тому що стілець стояв у простінці і падати там було просто нікуди.

Чи це допомогло, чи знайшовся кращий слухач, але Зіна почала заходити рідше.

Обрізаючи якось уранці кущі біля воріт, Іра випадково почула розмову Зінаїди з тіткою Танею.

-Ти, Таню, нічого не розумієш. Живе одна, з дитиною і щоб мужика не було? Не повірю. Будинок в порядку, сад у порядку, точно хтось є. Приїжджає мабуть, інакше вже помітили б його.

-Балаболка, ти, Зінаїдо! Сама ж чудово знаєш, що їй Михайлович допомагав, а вона йому платила. Що несеш?

-А будинок?

-Що будинок?

-Все місто про цей будинок знає, що він має погану репутацію! Що пора вже їй ноги робити звідси, а вона все живе і не звертає уваги. Чому так? Люди постійно до неї йдуть. До мене не йдуть, а до неї натовпом. Чому?

-Тому що не місце красить людину, а людина місце! Іра хороша людина, ось люди до неї й тягнуться. Іди-но ти, Зінаїдо, у своїх справах, а то в мене… Молоко на плиті.

Іра тихенько відійшла від воріт і посміхнулася. Бувають же люди!

-Мааам! Мамо, ти де? – Маринка стояла на ґанку.

-Тут я! Ти прокинулася, вмилася?

-Ні! Почекай! Дивись!

Іра обернулася в той бік, куди показувала пальцем донька. Доріжкою з глибини саду йшов кіт і тяг за шкірку маленьке пухнасте, руде, як він сам, кошеня. Дійшовши до Іри, він докірливо глянув на неї. Та нахилилася й отримала в долоні пухнастий подарунок.

-Дякую, Васька! Думаєш – треба?

Кіт муркнув, розвернувся і попрямував назад, у бік свого будинку. Свою місію він, мабуть, вважав закінченою на сьогодні.

-Ну що, Маринко, мабуть, і справді – треба. Як назвемо?

-Васька!

Іра обережно підняла кошеня на рівень очей:

-Ласкаво просимо, Василю Васильовичу! Пішли, доню, час снідати.

Маринка відчинила двері – з хати пахнуло теплом…