Павло Денисович сидів біля вікна своєї кухні і вдивлявся в те, що відбувалося крізь пелену дощу. Був ранній ранок, негода. Іти нікуди не хотілося. Та й куди йти? До магазину хіба що дійди за хлібом. Але це встигне.

Багато чого в його житті стало неважливим, особливо зараз, коли Раїси більше немає поруч, пішла раніше за нього, хто б міг подумати? Він останні десять років нездужає часто, а вона ніколи на не скаржилася. Чи приховувала від нього?

Дочка з самого прощання теж не приїжджала зі своєї столиці. Робота, чоловік, не до батька їй, дзвінками тішить його тільки обіцянками приїхати.

Ось він і веде затворницький спосіб життя у своїй квартирці, в якій прожив майже сорок років, і з вікна другого поверху розглядає чуже життя, ніби кіно дивиться.

А воно також не дуже радісне. Ось наприклад сусіди, стоять посеред двору і сперечаються, як завжди. Володимир руками махає, щось доводить дружині, а вона схоже, слова вставити не може. Тримає за руку хлопчика, який на всі очі дивиться на батька.

Слів Павло Денисович не чує, але Володимир різко махнув рукою, підхопив чемодан, що стоїяв на землі, і пішов геть. Дружина Тамара за ним і синочка за собою. Той ледве встигає, а в неї ще й парасольку в руках. Похмура картина, неприваблива.

Тут малюк спіткнувся і опинився на землі, заплакав, мабуть. Тамара присіла поряд навпочіпки, підняла його, до себе притиснула. А цей негідник Володимир обернувся і далі попрямував. Спізнюється, схоже, кудись.

Павлу стало не по собі від побаченого. Він часто чув їхні сварки за стіною, плач дитини, невдоволені вигуки батька сімейства і голос Тамари. Заспокоїти, мабуть, намагалася. А той як розійдеться, то спробуй, заспокой його.

У стіну він їм не стукав, чого цим досягнеш, а ось хлопчика було шкода. І Тамару не розумів. Навіщо живе з таким?

Ображав він її чи ні – цього Павло Денисович не знав, сліз її ніколи не бачив, плачу не чув.

Сам він завжди жив для своєї родини, дружини та доньки. Не шикували, але й не бідували. А от так сваритись – ні, ніколи!

Всі розбіжності, а вони, звичайно, вирішували мирним шляхом. І щоб дитя так плакало – це вже взагалі ні в які ворота.

Жаль йому було хлопчика, та й Тамару теж. Добра вона жінка, привітна. Щоразу здоров’ям поцікавиться, а то й допомогу запропонує. А Володимир – ні. Буркне «здрасті» і повз промчить. Стурбований вічно.

Згадав він, як уперше їх побачив. Квартиру поряд вони винаймали у Ганни Микитівни, його давньої сусідки. Її дочка забрала до себе, коли онук народився, а квартиру вона здала Володимиру з Тамарою.

І ось іде він додому, сходами піднімається, а Тамара з хлопчиком за ручку спускаються йому назустріч. Вона й каже:

– Відсторонись, Сергію, пропусти дідуся.

Хлопчик подивився на нього знизу вгору здивовано і спитав, дзвінко так:

– А ти мій дідусь?! Правда?

Обидва засміялися, Тамара зніяковіло, а Павло Денисович радісно, підморгнувши Сергію при цьому. Прийшов додому, а на душі так добре, якось світло.

Своїх онуків він не мав. Бог їх знає, дочку із зятем. За тридцять вже, а все тягнуть чогось, чекають «відповідного моменту». Не розумів цього, але з розпитуваннями не ліз.

Під ці спогади налив собі чаю в чашку, не міцного, намазав булку маслом і знову до вікна. Дивиться, а Тамара із сином назад у під’їзд повертаються. Напевно, вона і в сад запізнилася, і на роботу.

«Бідолаха», – подумав Павло Денисович і пішов до телевізора, щоб відволіктися трохи від чужого горя.

І години не минуло, як дзвінок у двері. Відкриває, Тамара стоїть. В одній руці сумка велика, іншою рукою Сергійка тримає. Той дивиться на нього, а в очах стільки дитячої туги!

– Дядько Павло, ми їдемо. Ганна Микитівна сказала, щоб вам ключі від квартири залишила, – і вона простягла два комплекти ключів.

Він розгубився.

– Куди це ви, Тамаро?

Вона шмигнула носом і відповіла тихо:

– Пішов чоловік від нас, а ми на вокзал. До мами в село поїдемо. Сергійка залишу у бабусі, потім повернуся. З роботи не відпустили, відпрацьовувати повинна. Відпрацюю, звільнюсь і в село, до них.

З очей у неї покотилися сльози. Павло Денисович розгублено взяв ключі, а Тамара із сином уже спускалася сходами майже бігцем. На душі знову стало важко. Він покликав її, але та лише рукою махнула і зникла з поля зору.

Тяжко ступаючи скрипучою підлогою, він знову прийшов на кухню, знайшов краплі, накапав. Не часто він їх приймав тепер.

Це раніше, після того, як Раї тільки не стало, не міг без них. Потім відпустило, справлявся сам, а тепер знову знадобилися.

Це ж треба спостерігати таке! А хлопчик до чого? Правду кажуть, що у всіх сварках та негараздах батьків переживають не вони, а діти. Він знову підійшов до вікна.

Трохи прояснилося. Дощ припинився, сонечко виглянуло з-за хмар. І на душі трохи посвітлішало, туга відступила. Він придивився в далечінь.

Між будинками стояла маленька церква, а поряд із церковним парканом лавочка. На ній сидів Сергій, а Тамара стояла поряд і розмовляла з священником.

Чи то на службу йшов, чи спеціально до них вийшов. І якоюсь знаковою здалася Павлу Денисовичу ця картина.

Ось живі люди, Тамара і хлопчик, але здалеку вона раптом перетворилася на маленького чоловічка, а Сергійко зовсім на ледве-видиму точку. І лише священник був вагомим і зримим на їхньому тлі.

Не довго думаючи, чоловік одягнув свою куртку, і поспішив туди, до них, до цих покинутих, втрачених і знедолених жінки з дитиною.

Знову закапав дощ. А в голові майнула думка:

«От добре, я прожив, як зміг. А їм ще жити та жити, і нема чого горе бачити».

На диво швидко він перетнув двір, пройшов між будинками і прямо до цієї лавки біля церкви попрямував. Священник вже пішов, Тамара, присівши поряд із сином, зав’язувала йому шнурок на черевику.

Павло Денисович зупинився поряд. Жінка підвелася і втупилась у нього.

– Ви що тут, дядьку Павло робите? До церкви прийшли?

– Ні, Тамаро, я за вами. Куди ти з дитиною поїдеш? Тут у тебе садок, робота. А дах над головою в мене є, он, ціла кімната пустує. Живіть, доки не визначитеся.

Тамара застигла в нерішучості, подивилася на притихлого Сергія, а той голосно й радісно вигукнув:

– Ну ось! Я ж казав, що він мій дідусь! А ти сказала, що в мене є тільки бабуся! А я знав, знав…

Павло Денисович подав йому руку, і той, спритно зіскочивши з лави, рушив поруч. Вони всі йшли додому. Дощ впустився не на жарт. Тамара тримала над чоловіками парасольку і ледве встигала за ними.

І куди сум подівся? Звідки ця радість у душі? Напевно від того, що поряд вони, не кинуті у біді добрі люди. А в руці його довгоочікуване тепло від дитячої долоні, такої довірливої!

Не знав він, що і як складеться попереду, що на нього чекає завтра. Але знав одне: життя дається людині не просто так. І якщо він все ще живий, незважаючи на всі втрати та поневіряння, значить, це комусь потрібно. Може, цим двом, що залишилися без допомоги та підтримки?

– Ну і добре. Значить так тому і бути, онучку, – сказав Павло Денисович і тихенько стиснув долоню хлопчика у своїй великій і все ще сильній чоловічій долоні.

КІНЕЦЬ.