Оксана йшла по коридору на кухню. Проходячи повз дзеркало, вона мимохідь глянула на себе і тут же відвела очі в бік – настрій був зіпсований!

Вона зітхнула і пішла далі. На кухні вона зробила чай і стала себе жаліти.

-Ну ось чому одним – все, а іншим – нічого? Ось, всі симпатичні, стрункі, з копицею волосся… А я? Повна, очі маленькі, ніс картоплею, щоки величезні і на голові 3 волосинки! От у кого я така вдалася?

Тут на кухню повільно зайшла мати – огрядна жінка років 50. Вона звичайно була “в тілі”, але незважаючи на це виглядала стрункою.

-Що робиш? – запитала вона.

Оксана знизала плечима і промовчала: – А що відповідати? Не бачить чи що, що чай п’ю…

-Ти б поменше солодощів їла, а то он як рознесло, – сказала мати.
Оксана почервоніла і, хоча чудово розуміла, що мати має рацію, різко відповіла:

-Не твоя справа!

-Та мені що? Життя – твоє. Сама вибираєш, як його прожити. Начебто вже не маленька, – сказала мати.

-Сьогодні о котрій у тебе зміна?

-Сьогодні о 13-й.

-Зрозуміло. Ну, тоді до вечора, – Оксанина мама вийшла з кухні.

Оксана чула, як та збирається в коридорі, потім гримнули двері і Оксана залишилася сама.
Вона помішала вже холодний чай і знову задумалася:

-Ні, точно не в маму. Напевно в тата. Хоча тато у мене теж стрункий… Виходить, що я сама в себе…

На роботі Оксана, як завжди, сиділа на касі. Народу було небагато і всі незнайомі. З одного боку в її бік ішов чоловік років 45-ти з кількома покупками в руках, а з іншого – молода жінка з дитиною та величезним візком, наповненим продуктами.

Оксана з цікавістю спостерігала за ними і, як вона і передбачала, вони пересіклися якраз біля її каси.

-Я з дитиною, – вставши в зухвалу позу, із викликом сказала жінка. – З дітьми відпускають першими.

-Звичайно звичайно. Прошу вас, – і чоловік пропустив її вперед.

Жінка посміхнулася переможною усмішкою і почала викладати на стрічку продукти.

-Що стоїш, – грубо звернулася вона до Оксани. – Рахуй давай. Я поспішаю!

Оксана, звикла вже до всього, просто пропустила її слова і тон повз вуха і стала пробивати покупки. Вона пробивала і пробивала, а продукти ніяк не закінчувалися.

Нагромадилася черга. Відкрили другу касу і більшість людей перейшла відразу туди, а галантний чоловік не рушив з місця.

Нарешті всі продукти, що належали жінці з дитиною, були пораховані, вона розплатилася з незадоволеним виглядом, взяла чек і, не відходячи від каси, почала дивитися в нього.

Оксана тільки взяла до рук продукти чоловіка, як пролунав крик від тієї ж жінки:

-Я так і знала! Та що це таке! Головного мені кличте!
Оксана почервоніла. Ось так ні з того, ні з сього її в ошуканки записали.

-Що трапилося? – запитав начальник Оксани.

-От! Дивіться! Я взяла 3 йогурти, а пробито 4! І я не брала ніяких бубликів!

Оксана кинула погляд на візок: бублики лежали прямо зверху – це як це не брала?

-Мамо! – потягла її за руках дитина. – Мамо!

-Почекай, Славіку, – відмахнулася від нього жінка. – То що робитимемо?

-Ну для початку давайте подивимося на ваші покупки. Он у вас зверху бублики лежать.

Жінка глянула на візок:

-Ой! – сказала вона.

-Це я взяв, – сказав її Славік.

-Давайте подивимося ще скільки йогуртів ви взяли.

Жінка знову покопалася в візку і збентежено сказала:

-Вибачте, – і швидко відійшла від каси.

Оксана зітхнула з полегшенням і почала пробивати продукти чоловіка, який так і стояв і чекав, а не пішов на іншу касу.

-Дівчино, а ви молодець! – сказав він. – До речі, чудово виглядаєте.

Оксана усміхнулася йому:

-Спасибі!

Галантний чоловік пішов, а Оксана раптом зрозуміла, що його слова були їй приємні і навіть підвищили настрій. І вся її зміна пролетіла миттєво, а не тягнулася повільно, як завжди.Ішов час. Оксана так і працювала касиром і все так же не могла дивитися на себе в дзеркало.

Настрою в неї не було майже ніколи, а веселіше ставало тільки тоді, коли до них у магазин заходив той самий галантний чоловік. Вона вже знала, що його звуть Михайло.

Він завжди жартував, завжди говорив Оксані добрі слова та був позитивним. Оксана шкодувала, що він не приходить щодня.

Якось вона обслуговувала покупчиню, а за нею встав Михайло. Оксана кивнула і посміхнулася.

-Агов, т*вст*ха! Чого смієшся? Ворушись! – покупчині не сподобалося, що Оксана відволіклася.

Оксана почервоніла. Їй зовсім не хотілося, щоб Михайло чув, коли про неї так відгукуються покупці.

-Я думаю, що вам слід вибачитися, – сказав раптом галантний чоловік. – Ви не вдома, а вона вам ні чоловік, ні сестра, ні мати, щоб ви переходили на особистості.

-Ще чого! – буркнула жінка.

-А вам би сподобалося, якби вам сказали, що у вас вуха стирчать, чи ніс великий?

Дівчина раптом почервоніла:

-Нормальний у мене ніс!

Вона взяла свої покупки та поспішила з магазину.

-Спасибі вам… Але не треба було, – сказала Оксана.

-Оксано, ви така симпатична дівчина. Але вам зовсім не йде ваш колір волосся та помада і, звичайно, вам варто схуднути. І, головне, ви це самі знаєте, але нічого не робите… Себе треба любити, а ви не любите… Давайте починайте!

Вона здригнулася. І раптом зрозуміла, що він має рацію. І що саме це завжди намагається сказати їй мати, а вона від неї відмахується. І робить собі все гірше і гірше…

Оксана одягла спортивні штани, футболку, натягнула кросівки та рішуче вийшла на вулицю. На цьому вся її рішучість скінчилася.

-А як бігати? – подумала вона. – Що, просто взяти і побігти чи що? Ось так просто? Ні, ну я так не можу…

Оксана вже збиралася повернутися назад у під’їзд, але, як на зло, повз неї проходила сусідка у спортивному костюмі, мабуть у парку займатися вправами.

-Ой, Оксанко! Бігати йдеш? Пішли зі мною…

-Здрастуйте, – нерішуче відповіла Оксана, але за сусідкою все-таки пішла.

-Оксаночко, ти прямо відразу не зможеш побігти. Тобі спершу треба швидким кроком навчитися ходити, а як будеш готова, ноги самі побіжать, – казала сусідка дорогою до парку. – Перший раз можеш хвилин 15. А наступного дня 20 і так збільшуючи навантаження. Повір мені, так буде краще і ти швидше втягнешся.

Вони разом дійшли до парку. Сусідка пішла в один бік до своїх знайомих, а Оксана пішла в інший. В принципі, швидко ходити їй сподобалося і вона стала щодня вибиратися на такі прогулянки, а через деякий час справді побігла.

-Оксанко, ого ти схудла, – сказала через півроку мама. – Молодець! Виглядаєш відмінно! Може мені теж бігом зайнятися?

А ще Оксана змінила зачіску, макіяж та гардероб. І зауважила, що в неї майже завжди гарний настрій. А ще вона раптом захотіла піти вчитися далі і вступила до технікуму на заочне.

-Оксано, зайди до мене, – сказав якось начальник.

-Так, Микола Сергійович.

-Оксано, я думаю, що настав час тебе підвищити. Досить уже на касі сидіти. Пропоную тобі взяти на себе відповідальність за молочний відділ.

-Ой, Микола Сергійович… А я впораюся? Адже там замовлення потрібно робити, аналізувати.

-Звичайно впораєшся. Я в тебе вірю.Оксана допрацювала зміну і зовсім не втомилася. Вона йшла додому і посміхалася всім перехожим і деревам і квітам і сонечку, що заходило.

-Дівчино, а можна з вами познайомитися? – пролунало десь з правого боку. – Ой, Оксано, це ти? Не впізнав. Класно виглядаєш!

Оксана повернулася і побачила, що поряд з нею йде Артем. Вона навчалася з ним в одному класі і він постійно підʼюджував її.

-Привіт.

-Не боїшся йти одна? Бо можу провести?

-Та ми вже прийшли. Це ж мій дім.

-Оксано, може сходимо кудись?

Оксана посміхнулася Артему:

-Може і сходимо. Дзвони.

Вона зайшла в квартиру посміхаючись.

Звичайно, вона не збиралася нікуди йти з Артемом, але їй було приємно, що він її запросив.

Оксана думала, що чомусь часто ми не чуємо те, що говорять і радять нам близькі люди, зате якщо та сама порада йде від незнайомої людини, то ми починаємо над нею замислюватися. Й іноді така порада може змінити все життя!

Цікаво чому?