У мене є невелика квартира, яка дісталася мені у спадок від бабусі. Вона мені була особливо не потрібна, і я зв’язалася з моєю подругою-ріелтором. Квартира була стара, на ремонт грошей не було. Я щиро сумнівалася, що хтось зацікавиться нею. Подруга запевняла, що, якщо поставити хорошу ціну, то вона нормально здасться. Так і вийшло. Я поставила невелику ціну, і на наступний день подруга привела на перегляд одну сім’ю. Приїхали чоловік з дружиною і п’ятирічна дитина. Сім’я була дуже спокійною та інтелігентною.

Нам вони сподобалися, і ми вирішили відразу підписати договір. На даний момент квартиранти живуть там вже шість років. Я цілком задоволена ними. Ніколи не чула жодних скарг від сусідів. Я навіть зробила їм тимчасову реєстрацію. Адже таких адекватных і ввічливих квартирантів нелегко знайти. У цій квартирі я практично не з’являлася. Сім’я платила регулярно зідзвонювалися раз в місяць. Я не знала, як вони живуть, поки одного разу не відвідала своїх мешканців. Чомусь я думала, що за шість років вони обаштували будинок по-своєму. Але була здивована, коли дізналася, що нічого в цьому будинку не змінилося – за шість років.

В квартирі не з’явилося жодної нової речі. Вони всі також їли з бабусиного старого посуду, висіли старі фіранки на вікнах і навіть не було нових рушників. Я розумію, що в чужій квартирі не хочеться вкладатися в обстановку. Але тут вони живуть не один рік. Коли я спробувала делікатно запитати у дружини, вона сказала, що у них і так немає грошей. Казала, що працює тільки чоловік. Вона сидить з дитиною, відводить його в школу, на гуртки і готує. Хоч дитині 11 років. А на питання, чому не заробляє сама, вона відповіла, що заробляти гроші повинен чоловік. Якщо вона піде працювати, то чоловік сяде їй на шию. Заміжня жінка працювати не повинна.

КІНЕЦЬ.